Хмари
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Серия: Класика української літератури #142
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-4201-9
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Хмари». Краткое содержание книги:
- Прямісінько й простісінько; подивився в очі, та й годі.
- Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!
- Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.
Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.
- Скільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.
В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.
- Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.
- Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?
- А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.
- А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради... Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху... Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!
Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.
- Ой ти, боже мій! - крикнув Воздвиженський і схопився з місця. - До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? - спитав він у Марти, згорнувшії руки й дивлячись їй в вічі.
Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.
- Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? - спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
- Йди спати! - одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.
- Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
- Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:
- Ти камінь, а не жінка!
Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав... Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.
"Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його... Може, він своїм "Патериком" та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів".
Воздвиженський пішов до флігеля крадькома - жаліться на свою жінку.
Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.
До півночі Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.
Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.
- Як сьогодні погано надворі... - сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.
- Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сів і знов терся та м'явся... Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.
- Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.
- То-то й лихо, що ти не виходила... не послухала свого мужа...
Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.
- Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! - сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
- Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.
- Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
- Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог так звелів: "Жена да убоїться свого мужа", - так глаголе святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.
- Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?
- Ми люди простіші, а Воздвиженський людина - не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
- Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього... не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
- Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку...
- О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!
- Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, - вмовляв Сухобрус свою дочку.
- Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, - сказала Марта, осміхнувшись. - Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.
- Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!.. кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!
- Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.
- Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!
- Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б'ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.
- Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! - промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір'я до своєї хати.
Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась, вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім'ї й послуханий жінки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.
- І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.
- Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п'ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім'я...
- Ще й більше буде, - перебив її розмову Воздвиженський.
- Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.