Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
Бабуся зняла ланцюжок, зажадала показати документ, Глинський простяг їй посвідчення, вона довго шепотіла звання оперчергового й прізвище, потім нарешті впустила в квартиру.
Невеличка двокімнатна «хрущовка» була обставлена антикварними меблями (правда, червоне дерево тут сусідило з карельською березою й горіхом), на кухні стояла західнонімецька ультразвукова плитка — як тільки покладеш у духовку м’ясо на хвилинку — зразу тобі готовий ромштекс, там же, на кухні, стояв дивовижний приймач; непогано секретарка живе.
— Бабулю, я за Люду хвилююсь, — сказав Костенко.
— Бабуля померла, царство їй небесне… Я — прабабуся єйна… Та й я за неї хвилююсь, за стерво…
— Вона коли поїхала?
— Та годині о восьмій… Побігла вниз, потім повернулася, начебто фарби ці самі взяти, щоб пику засмаглою робити…
— Ви у віконце не бачили, її таксі чекало?
— Вона на них не їздить! Її сюди то чорні іноземці привозять, то коричневі, мене закриє в комірчині, — стара кивнула на внутрішню шафу, — і щоб носа не показувала..» А коли чхнеш або захропиш від задухи, то назавтра так відлупцює, що й жити на світі не хочеться…
— То яка ж машина її чекала? — неуважно спитав Костенко. — Наша чи та, на якій коричневі їздять?
— Ні, не наша, — бабуся похитала головою, — колір дуже безстидний.
— Як це? — не зрозумів Костенко й витяг з кишені шоколадку. — Ось вам подарунок, бабусенько.
— А це що?
— Шоколад, — сказав Глинський; його завжди дратувала манера Костенка вести розмови із свідками, хоч він розумів, що саме така некваплива, але стрибаюча розмова (тільки здавалася стрибаючою) — Костенко через кожну фразу вміє тягти своє, акуратно й ненав’язливо, розуміючи, що страх перед посадовою особою, навіть коли вона не в формі, але з червоною ксивою, — неодмінна константа радянської людини — повинна створити атмосферу прихильної поступливості, ніякого форсажу, тим паче наступального…
— Начебто конфекти, чи що? — спитала бабуся, розгортаючи шоколадку; вона відламала малесенький шматочок і поклала його під язик. Так тьотя Федося пила вприкуску чай, згадав Костенко, тільки замість шоколаду в них були подушечки; тепер і вдень із свічкою не найдеш, їх скуповують на самогонку…
— Так, — відповів Костенко, — наче вершкові цукерки, дуже корисно для серця… Бабулю, а де Людина записна книжка?
— На столі, — відповіла старенька. — Біля телефону.
— Дозвольте подивитись?
— Ви ж при чині… Дивіться… Я владі покірна… Тільки черевики зніміть, вона за килим боїться…
Ні на столі біля телефону, ні в шухляді записної книжки не було.
— А косметичку вона де тримала? — спитав Костенко. — У ванній?
— Там у неї всяке мило, воно піниться й сосною смердить… Я ж у лазню ходжу, вона мене не пускає, каже, що…
Глинський настирливо поцікавився:
— Що вона каже?
Костенко докірливо глянув на нього, спитав:
— Як шоколадка, бабусенько?
— Страшенно смачна… Я вже її прибережу…
— Пенсії вам скільки платять?
— П’ятдесят шість… Спасибі рідній партії та уряду… Раніше я сорок одержувала, ну а тепер як сир у маслі катаюсь, і сметанки можна купити, й вершків, яєчка тепер не биті беру… В капіталізьмі мруть старі з голоду, а ми старість шануємо…
— Так от про фарби Людині, — акуратно повторив Костенко, — вона їх на столі не тримала?
— Ні, на трюмі… Щоб усю себе розглядати… Особливо коли ялинкові прикраси клеїла…
— Які ще там ялинкові прикраси? — не дуже стримуючи роздратування, спитав Глинський.
— А це коли на обличчі різного кольору блискітки сяють… На лобі синя, на щоці жовта, тепер так треба, начебто закон вийшов на захист жінок, щоб красі були запопадливі…
— Бабулю, а Мишаня до неї коли дзвонив? Яструб?
— Так це він ще вчора дзвонив! Точно, дзвонив! Я ще посміялася: «Я, каже, Яструб»… А я візьми та й скажи: «Ти — яструб, а я — зозуля»…
— Він увечері дзвонив, еге ж?
— Правильно… Приїхав до неї, двері зачинили, мене в комірчину замкнули, ну й… Діло молоде, всі такими були… Тільки раніше таємно, а тепер усе бігом, а в поспішливості яка таємниця? Одна безсоромність…
— Пішов він пізно?
— Рано пішов… Уже ранком… Люда йому ще віднесла чарку, щоб голова не боліла. Печиво й чарочку, це я точно пам’ятаю… Вона печива мені не дає, каже, для здоров’я старим погано…