Аукціон

Трохи відхилився. Це я збираюся в силі, хочу розповісти про те, що відбулося на моїх очах.

Гроза нависла, коли приїхали старигани з Академії особисто поглянути, як розвішуватимуть їхні картини. Коли Коровін прийшов у павільйон (Врубель саме працював під стелею, на риштуваннях, як він не злетів з них, зроблені хистко, все рипить, хитається!), подивився на привезені картини, — самі мундири з хрестами або ж безхмарні далі, і те й друге зализано пречудово, — обличчя його спохмурніло.

«Заріжуть Врубеля, Васю, — сказав він мені, — не простять, бо його панно давить цих прочан».

Я, признатися, подумав, що живописець, як і будь-який митець, схильний до перебільшень, і не повірив йому. Справді, що можна зробити з готовою вже роботою, яка вражає кожного, хто входить до павільйону?!

Але через кілька днів я ще раз упевнився в тому, що художник завжди відчуває точніше, ніж ми, грішні.

Старигани з Імператорської Академії оголосили, що не бажають виставляти своїх картин поряд з «декадентським неподобством» Врубеля. Хтось підказав їм, що рішення Сергія Юлійовича Вітте про оформлення павільйонів не погоджено з Імператорською Академією. Створили спеціальну комісію, яка прибула в Нижній Новгород і одразу ж забракувала панно Врубеля як «чужі духові Православ’я, Самодержавства й Народності».

Бідолашний Врубель впав у прострацію, став заглядати в чарку, і, що з ним сталося б, не знаю — спочатку цькували в Києві, заборонивши розпис Собору, цькують без упину в періодичній пресі за «декадентство», якби не протегував йому Мамонтов і не боготворив його наш добрий Полєнов. Обидва кинулися в бій, кожен по-своєму. Мамонтов подався до Вітте, Полєнов — до Врубеля, опікав його, як добрий дядечко, не відходив ні вдень, ні вночі. Вітте, вислухавши Мамонтова, обіцяв подумати. Становище його складне, як-не-як живописом розпоряджається не хтось там, а Великий Князь, його слово є істина в останній інстанції. А Мамонтов, закусивши вудила, не став чекати поки вирішиться питання в Сферах, повернувся в Нижній і, не поскупившись на «борзих» для місцевого начальства, орендував пустир біля Всеросійської виставки. Незважаючи на всю нашу азіатську неповоротку зашкарублість, Мамонтов прямо-таки пробив дозвіл у властей і за кілька днів побудував павільйон спеціально для панно Врубеля. І звелів біля входу повісити величезне оголошення: «Виставка декоративних панно художника Врубеля, забракованих жюрі Імператорської Академії Художеств».