Кід Родело

Вони злізли униз тим же шляхом, перехоплюючись руками по мотузці й переступаючи ногами по стрімкому схилу кам’яної стіни. Унизу Родело сказав м’яко:

— Томе, ти знаєш не гірше за мене, що розмір долі, схоже, не ми будемо визначати, а які.

— Еге ж, — сказав Беджер похмуро, — для них упоратися з нами — за іграшки.

Ніч була холодна, вони встановили чергу і вартували. За годину до сходу Джо Харбін розбудив їх. На маленькому вогнищі з сухих гілок креозоту вони зварили каву і засмажили бекон. Ще тільки сіріло, а вони вже їхали на добре напоєних конях, і пустеля широко розляглася аж до кордону, тепер уже недалекого.

Скелястий гребінь гір указував їм шлях; пустелю деінде прорізали потворні оголення стародавньої чорної лави. Траплялися кущі креозоту, випадкові агави та чольї.

Сонце ще не піднялося над обрієм, коли Джо Харбін під’їхав ззаду.

— Маємо компанію, — сказав він.

Вони зупинились, щоб подивитися. Далеко позаду було видно тонку цівку диму, що, киваючи пальцем, указувала в небо.

— Що ж, ми чекали цього, — сказав Беджер. — Вони. мусили перевірити декілька маршрутів. Дим покличе їх сюди, — він знову швидко озирнувся. — Не варто їх дожидатися.

Вони рушили далі. Сонце зійшло, починалася денна спека, і вони притишили хід коней. Ховрашкові хотілося гнати, втікати.

— Це повбиває наших коней, хлопче, — лагідно сказав Беджер. — А ці коні нам ще знадобляться.

Вони не бачили індіанців. Родело тільки випадково поглядав назад. Він дивився уперед і у боки, бо індіанці могли з’явитися з будь-якого напрямку.

Вони могли бути й десь попереду, наприклад, повертатись від Затоки.

— Ти відхиляєшся до сходу, — раптом сказав Харбін. — Маєш щось на думці?

— Пінакате, — відповів Родело. — Чи не самий пересічений край по цей бік від пекла, зате там є кілька водоймищ… І кілька місць, де можна тримати оборону в разі потреби.

— Але ж це подовжить нам шлях?

— Не набагато. Затока зараз на південь від нас. Едер-бей, відповідно, теж на півдні.

Деякий час їхали мовчки. Пізніше вони побачили ще один дим на заході.

Коні сповільнили ходу, і коли Родело зіскочив і повів свого коня на поводі, усі зробили так само. І знову Нора опинилась поруч із ним. Тепер її втому було видно. Змарніле обличчя, запалі очі.

— Я й гадки не мала, що це буде отак-от, — сказала вона.

— Пийте, коли тільки буде можливість, — порадив їй Родело. — Обезводнювання починає притуплювати почуття раніше, ніж ви це зрозумієте. Дехто каже, що взагалі не можна пити перші 24 години у пустелі, але це божевілля.

Інші кажуть, що треба пити помалу. Але краще за все випити якнайбільше, коли ви біля води, і продовжувати пити… Тоді будете мати більше шансів пробитися.

— А нам це вдасться, Дене? — оце вперше вона звернулась до нього за ім’ям.

Він знизав плечима.

— Вдасться… декому з нас. Але попереду в нас — чисте пекло, будьте певні.