Заборонена кімната

— На жаль, від кращого нас змусили відвикнути. Бо горілка дешевша. Недорогий стимул нашої духовної вищості. — Я позіхнув. — Зате життя і дечиї характери стають з кожним днем дорожчими, банкірська донечко…

— Іноді ти буваєш просто гидким! Ти відчуваєш це?

Я зітхнув. Знову все збіглося докупи: Кріс, що дорікає мені за мої гріхи, ранкове похмілля, Олафсон, що спекулює становищем свого тестя. І дівчина з карими очима, чий батько взяв п'ять тисяч марок за те, що допоміг втекти есесівцю.

Над дверима кабінету Фасебендера-старшого спалахнула червона лампочка. Це мені не сподобалося: старий у конторі. З'являвся він не часто, але коли вже був тут, то завжди знаходив для мене роботу, здебільшого не дуже приємну.

Я спитався у Кріс про настрій старого. Вона знизала плечима.

— Я не бачила його сьогодні. У нього Сметс.

— А син?

— Теж там.

— Щось буде, — зловісно промовив я.

— Займайся краще своїми справами, — порадила Кріс. — Іноді ти стаєш занадто балакучим.

За півгодини вогняне зле око над дверима погасло. Я полегшено зітхнув.

Та тішився я недовго — з селектора раптом пролунав голос Фассбендера-молодшого: «Доктор Тердонк, зайдіть до мене». Кріс єхидно посміхнулася.

Молодий шеф сидів за величезним столом, перебираючи папери. Під рукою в нього стояв келих портвейну.

Йому було трохи за тридцять, і він мав такий вигляд, як кінематографічні прокурорські синки. Крім того, він був власником яскраво-червоного «порше». Якби вивести потрібну формулу, неважко було б встановити, скільки він має коханок: скажімо, марку автомобіля помножити на потужність мотора та батьківський маєток і розділити на вік майбутнього спадкоємця. Та я не математик. До того ж добре знав і без формули: у нього було три коханки.

— Вип'єте келих вина?

Що ж, на похмілля немає кращих ліків, як хмільне. Шеф власноручно налив мені. І підсунув пляшку до мене. Я налив собі ще. Похмілля кінчалося, почував я себе пречудово.

— Ви володієте французькою? — запитав шеф, замріяно дивлячись на мою склянку, яку я наповнив уже втретє.

— Для хатнього вжитку вистачить, — відповів я, — але для виступу у французькому суді, звичайно, ні.

— Воно й не потрібно. Про це потурбується метр Ноель, наш тамтешній адвокат. Стара школа, найкращі зв'язки. На жаль, досить дорогий.

— Отже, «Саллівен, Фасобендер і Саллівен» на Сені?

Він задоволено всміхнувся і натиснув кнопку. На вікнах опустилися штори і перетворили незвично теплий квітневий день на приємні сутінки. Задзижчала установка штучного клімату.

— Хочете кави глясе?

— Не відмовлюсь.

Фассбендер розпорядився. Потроху мені ставало не по собі. Портвейн міг ще бути примхою, так би мовити, жестом співіснування наймача і найманця, бальзамом соціального партнерства. Те, що пляшка стояла в мене під рукою, було вже само по собі підозріло. Ще більш підозріла кава глясе. Якщо він ще й сигаретою почастує…