Страшні історії

Спочатку більші, потім — менші пси розступилися, а тоді й розбіглися в різні боки. Правда, відбігли недалеко: посідали невеличкими гурточками, ніби чекаючи, коли ж їм знову дозволять погратися з цим нахабним хлопченям. Звідкись підбіг старий знайомий Максима — пес Буян. Зиркнувши на нього, облизнувся і став біля хазяїна.

— Які люди! — блазнювато протягнув Артур. — Та ще й без охорони, без дяді міліціонера. Ти мені гроші приніс, юначе? За собачкою прийшов? Диви, скільки їх тут. Кого хочеш вибирай, коровай, коровай!

— Злазь, не бійся, — поблажливо дозволив Плямистий. — Іди сюди, поговоримо.

Максим, зиркаючи на собак, обережно сповз на животі по днищу човна. Ноги зрадницьки трусилися. Розуміючи, що тікати нема куди і він попався, хлопець покірно підійшов до Огородникова.

— Ну, чого ж тебе знову сюди принесло? Я так розумію, це ти — Артурчикова помилка?

— Та ну, яка помилка! — спробував боронитися Артур.

— Не така вже й велика, — спокійно відповів Плямистий. — Але й не дуже маленька, скажу я тобі. Чого тобі треба, синку? Для чого ти прийшов сюди? Чого домагаєшся? Собаку тобі треба чи нехай Артурко гроші твої поверне? Що мені треба зробити, аби ти більше сюди не ходив?

— Його, Петровичу, тільки смерть може зупинити! — Артур зробив страшні очі.

Максим відчув, як усередині все вкрилося кригою.

— Не лякай, не треба, — жартома насварився на нього пальцем Плямистий. — Хоча від цих тварюк, — він кивнув головою в бік бродячих собак, — усього можна чекати. Наприклад, кусне тебе одна — і матимеш уколи в живіт. А мені твої тато з мамою ще подякують гарненько за те, що їхнього надто цікавого синулю від злих собак урятував. Бо сам винен, грався в неналежному місці. Ні, юначе, таких собак, як тут живуть, люди ніколи не любили і не шукали. Ти бачиш справжніх бійців, хижаків. Захочу я — рота солдат від них тікатиме. Люди, хлопче, повинні платити. І за любов до собак, і за нелюбов до них. Цих тварин теж хтось колись із дому вигнав.

— Тепер, виходить, інші повинні розплачуватися за чужі гріхи? — обережно поцікавився Максим. — А ви тут сховалися від життя, та ще й проголосили себе царем собачого царства, бо не можете нормально вжитися з людьми?

Огородников не встиг нічого відповісти. Здалеку почулося гудіння машини, долинули чиїсь нерозбірливі голоси. Знову загавкали собаки. Крадії перезирнулися, потім дружно глянули на Максима.

— Ви правильно здогадалися, — хлопець ледь стримував переможний тон. — Це по мене приїхали. Я збирався дещо дізнатися, та на випадок, якщо о певній годині не повернуся і не дам про себе чути, мене шукатимуть тут.

— Тебе не було тут, юначе, — просичав Плямистий. — Я ще не договорив з тобою. А розмова у нас дуже цікава. Заодно мені хочеться дізнатися, як це у тебе опинився собака, знайдений нами для одного собаколюба…