Виконавець
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-054-0
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Виконавець». Краткое содержание книги:
Ти живеш звичним життям, не знаючи, що поруч перехрещуються силові лінії незбагненного лихого поля, котре підхопить, стисне і закрутить так, що захрустять не лише кістки, але й сама душа. Таємничі події, незвичайні люди, чужа помста, зброєю якої тобі судилося стати. Трилер Олексія Волкова тримає у напрузі до останньої сторінки. Містика тут переплітається з реальністю, а парапсихологія — із захопливими пригодами, і читачеві лишається тільки зачаровано перегортати сторінки, сподіваючись, що кінець буде щасливим.
— Добрий день, — сказала вона, — я прийшла, — і при цьому ніякого натяку на усмішку.
Я запросив її до кафе, і ми сіли за столик, розміщений у кабінці. Це було зручно.
— Дякую, що прийшли, — сказав я, — що ви бажаєте?
Офіціантка підійшла на диво швидко.
— Мені лише кави, — попросила жінка.
Я замовив кави, бутерброди і морозиво — для неї. Записавши замовлення, офіціантка дала нам спокій.
— Мене звати Юрієм, — сказав я.
— Мене — Світланою, — відповіла вона. — Так у чому полягає ваша справа?
— Справа досить незвичайна, — почав я, — і якби це сталося не зі мною, а так, хтось розповів, то я, звичайно, ні за що б не повірив. Але, на превеликий жаль, усе це відбувається саме зі мною. Якщо не вдасться знайти виходу, то… Напевно, мій жах просто задушить мене.
Важко було уявити, як вона сприйме мою розповідь. До того ж мені, як чоловіку, було соромно плакатися жінці про власну безпорадність та переляк, але я наважився, і відступати було нікуди.
Моя розповідь зайняла не менш як півгодини. Як вона й просила, я не випустив жодної деталі, бо теж вважав, що будь-яка з них могла мати значення. Складалося враження, наче розповідаю чужим голосом і чужими інтонаціями, напевно, від хвилювання. Я розказував чужій людині, жінці, яку вперше бачив, про себе таке, що… Та ось, нарешті, я закінчив і тільки тепер наважився подивитися на неї. Обличчя Світлани зовсім не змінилося під час розповіді, лише стало більш задумливим. Вона довго мовчала, напевно, хвилин із десять, а потім промовила:
— Мені здається, я дещо розумію у ваших пригодах. Не знаю, наскільки вдасться вам допомогти, але спробую дещо порадити. І запам’ятайте — значною мірою все залежатиме від вас.
І я несподівано відчув надію. Це важко пояснити, адже нічого особливо обнадійливого для мене вона не сказала. Та її прості слова чомусь справили на мене таке враження! І я відчув, що хапаюся за неї, як за соломинку.
— Але що це таке? Чому воно відбувається зі мною? Як ви це пояснюєте? — я хотів усе відразу.
І лише тут Світлана вперше усміхнулася, але ледь помітно — самими губами.
— Не поспішайте так, — сказала вона, — на все свій час. Мені цікавий ваш випадок, і, здається, я дещо в ньому розумію. Але спочатку мені треба попрацювати з вами під гіпнозом. Після цього я спробую дещо пояснити. То як?
Я все більше й більше хвилювався, але намагався триматися. Хай там що, а я вирішив іти до кінця.
— Згоден, — сказав я, — що від мене вимагається?
— Нічого — слухати і підкорятися.
— А де ви це збираєтеся робити?
— Звичайно, не тут. Я живу недалеко, ходімо.
Вона могла не хвилюватися. Весь мій вигляд промовисто свідчив, що мені зараз не до жінок. І це — щира правда.
У квартирі було чисто, охайно. Старі меблі… Багато вазонів з квітами. Я взув запропоновані тапочки і сів у крісло. За хвилину з’явилася Світлана з лампою-нічником, поставила її на столик навпроти і сіла переді мною.
— А ви хто за фахом, що робите там, у себе? — запитала вона.
— Ловець привидів, — невесело пожартував я.
— А якщо серйозно?
— Метеоролог, начальник районної метеостанції.
— Ого! Досить екзотична професія. І якоюсь мірою споріднена з моєю, особливо щодо прибутків, — вона також спромоглася на сумний жарт. — Тому, щоб уникнути незручної ситуації в майбутньому, кажу вам наперед — плати з вас брати не буду. Тим паче, ваш випадок мені вкрай цікавий для дослідження, отже, в мене, з цього боку, є певний інтерес.
— Як скажете, — відповів я.
Вона щільно зашторила вікна і засвітила нічник, абажур повільно крутився і по ньому пропливали фігурки рибок. Після цього Світлана увімкнула над моєю головою лампу, м’який промінь якої падав на її обличчя.
— Дивіться на мене, — сказала вона, — не напружуйтеся, не хвилюйтесь. Думайте тільки про те, що я запитую.
Кілька запитань зовсім не стосувалися цього всього, а потім…
Потім я прокинувся. На стінах, вазонах лежали промені вранішнього сонця. І — тиша. Двері до кімнати були зачинені. Я — на розстеленому дивані. Поруч стояв стілець, на якому охайно складені штани, сорочка, джемпер, шкарпетки, так, як я ніколи в житті їх не складав. І ще одна зміна відбулася зі мною. Я став якийсь не такий. Не відчувалося внутрішньої напруги, що виснажувала мене впродовж цих днів. Спокійно пригадав, де я зараз і що сталося. Пригадав чорного пса, який не залишає слідів, і все інше, але вже не було в мені того відчаю, крижаного жаху, який доїдав мене останніми днями. Я підвівся з ліжка, вдягнувся. В усьому тілі відчувалася якась легкість і водночас млявість. Вийшов з кімнати. Світлана сиділа за столом на кухні в спортивному костюмі. На плиті грівся чайник.