Поцілунок Елли Фіцджеральд

Який гарний кленовий бивень.. Кора попелясто-чорна, шорстка, трохи розтріскана.. Кілька плямок лишайника, кругле мереживо, як сніжинка. Збоку уздовж всього бивня кора трохи зчовгана і світліша, червонувата: може, потерлась до іншого бивня ще на дереві у вітер.. Я знайшов його на землі, трохи вище звідти, де колись стояла церква Святого Духа.. З тих вікових кленів на Цитаделі, там вічно були ліси — деякі клени попід землею переповзли через вулицю Святого Лазаря.. Я побачив, як він світиться з вікна трамваю.. Там був ще один, я не міг тоді його взяти, лише заховав у зів’ялу траву, туди глибше, аж під палацом Сапігів.. Нічого, колись заберу, але він там на мене чекає..

Третій день нічого не можу робити.. Усе не дають три фігурки з того чорного кленового бивня.. Але який він сліпучо-білий усередині.. Під самою шкірою прозорі холодні прожилки.. Фігурка невелика — на півтори долоні. Отак ми колись міряли пійману рибу — а ще як мала довгий хвіст — о, то вже добра штука, ого!.. Коли починаєш, то кленові волокна біжать хвильками і сокира має прислухатись до них.. Але переважно кидаєшся стрімголов у їхній прохолодний вир.. Аж раптом посеред тіла вигулькує острівець сучка.. Отак і чорніє у білизні живота.. Вчора вночі здалося, що оте тіло з темною родимкою проявляється не ззовні від мене, а зсередини — що насправді дерево зі своїм тілом йде мені назустріч, а я від нього втікаю.. І як сумно, коли часом ти б’єшся, б’єшся, а тіло від тебе втікає.. Заходить у себе.. То воно світиться, а то гасне..

Три фігурки забирають увесь мій час.. Я все підходжу і хочу потримати котрусь на долоні.. Хоч любуватись важко: їхня форма ще міниться в моїх очах.. то замалі груди, то завузькі клуби, а талія трохи заповна.. І темна плямка надто криклива на животі.. І зовсім незасмагле тіло.. Малий животик непомітно переходить у лоно між вузьких стегон.. І зовсім втоплені чашечки колін.. Як лише починаєш — вона повна, цільна.. І після якоїсь сотні ударів сокирою я б так її лишив — ще невиразну, грубу, з ледь окресленою головою, грудьми, талією.. Сама постава має усю повноту якогось вкрай важливого: первинного жесту.. Чи прохання, чи подиву.. Але сокира не хоче зупинятись на півдорозі: вона знає свій час.. І я слухаюсь — кидаємося далі: треба, щоб ця голова піднялась, щоб ці горбики грудей витягнулись, як вуста, і щось промовили.. Це ж не просто анонімна фігурка з Танагри.. вона не просто йде чи присіла біля джерела: вона щось задумала.. Щось кричить персами.. Сокира ніяк не спиниться: вона вже прорубує двері у стіні первісної цільності — прорубує вихід для душі, і та починає виходити..