Прекрасна одержимість
- Автор: Дуґлас Ллойд К.
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-541-4
- Переводчик: Остап Гладкий
- Жанр: Прочая религиозная литература
Электронная книга - «Прекрасна одержимість». Краткое содержание книги:
Вона по-материнськи взяла його руки. Відвівши від нього погляд, вона замислено дивилася вгору, і шепотіла, неначе на самоті:
– Звісно, він ніколи цього не зробить… не зможе! Не схоче… Надто багато грошей… Але це не так важко… і не надто довго… але Боже! Яка нагода!
Боббі занепокоєно заворушився.
– На жаль, я не розумію вас… якщо йде мова про мене…
– О ні, ти розумієш! – вона повільно, твердо кивнула головою. – Ти знаєш, що я маю на увазі… І ти хотів би мати таку змогу… але, – вона рішуче опанувала себе, – ти її не маєш; а тому ми не будемо про це говорити далі… Чи принести тобі щось, перш ніж я піду?
– Боббі заперечливо підніс руку, і їхні пальці переплелися.
– Здається, що тепер я знаю, на що ви натякаєте. Але це таки неможливо, як ви кажете, і не тільки неможливо. Це смішно! Доктор Гадсон здобув славу! Ніхто і ніколи не зможе замінити його!.. О, пробачте, місіс Ешфорд, не треба! Я не мав на увазі нічого злого, повірте!
Очі Ненсі раптово стислися, неначе здригаючись від гострого болю, і її сива голова схилилася дедалі нижче, сповнена відчаю, який дивно суперечив її агресивній особистості. Він по-хлопчачому незграбно спробував погладити її волосся, пробурмотівши ще раз, що йому шкода.
– Усе гаразд, хлопче, – промовила вона хрипко, стежачи за ним втомленими очима, зненацька постарівши. – Тобі не слід хвилюватися про мене! Я витерплю! Моя невелика проблема видається надто малою, порівняно з твоєю.
Вона устала, поплескала його по руці й усміхнулася.
Боббі піднісся на одному лікті.
– Ви маєте характер, місіс Ешфорд!
– Дякую!.. Ти любиш сильних людей, чи не так? І я також. Я волію буди сильною, ніж мати мільйонні статки!.. І я сподіваюся, що характер в тебе також твердий, чи не так, Боббі?
Він відпочив на подушці і розглядав стелю.
– А ваша пропозиція – те, про що ви говорили, – це свого роду проба сили, чи не так?
– Цілком!
– На роки і роки!
– На життя! … Кінця цій війні не буде!
Вона простягла руку, як чоловік чоловікові.
– Мені вже треба йти… Певен, що більше не сердишся на мене?
Він похитав головою, міцно заплющивши очі, і потис їй руку. Емоційне напруження минулої півгодини скористалося з його фізичної слабкости. Гарячі сльози сочилися крізь повіки і стікали по скронях.
Ненсі забрала руку, тихо постояла хвилину, дивлячись на нього, міцно притисши кісточки пальців до губ; тоді обернулася і тихо зачинила за собою двері.
ІІІ
Ти кажеш, що він инший, – зацікавлено випитувала Джойс.
– Що ти маєш на увазі – инший? Мабуть, тверезий?
Мастерсон пирхнув.
– Не прикидайся дурнем! – буркнула вона. – Ти дуже добре знаєш, що я маю на увазі.
Він поклав свою порожню склянку на срібну тацю на столі, зручно влігся на подушках садової гойдалки і так відверто роздивлявся струнку поставу дівчини у плетеному кріслі, що вона, збентежившись, пересіла.
– Так, – відповів він, неохоче повертаючись до її запитання, – він або цілком тверезий, або не зовсім. Відлюдькуватий… понурий… нипає ночами, наче Гамлет… думає, начебто люди мають кривду, тому що його врятували від утоплення.
– Як безглуздо! Він це сам тобі сказав?
– Майже.
Вона погортала сторінки роману, що лежав на колінах, і спохмурніла.
– Ну, і що він пропонує? … Дутися?
Юний Мастерсон показав, повільно похитавши головою з напівзаплющеними очима, що проблема надто неосяжна для нього, і замріяно постукував кінцем свіжої цигарки по ручці гойдалки.
– Ти сама переконаєшся, що Боббі неймовірно змінився після тієї пригоди. Я сам не можу до кінця зрозуміти його. Учора, зустрівши його у Виндимері, я сподівався, що в нього кращий настрій. Тепер він майже одужав; гуляє місциною вже багато днів. Але видається вкрай заклопотаним. Я запропонував, що невеликий коктейль у товаристві приятеля міг би піднести його дух, але він відказав: "Ти знаєш, де що лежить. Пригощайся". Коктейлю вийшло стільки, що вистачило б на обох, але він його навіть не торкнувся; і коли я посміявся над ним, він відповів, неначе з того світу, що "в нього инше на думці".
– Очевидно, до цього иншого не домішують джину, – зауважив я, і він загадково кивнув.
– Щось на взір того, – сказав він мені. Ти знаєш, як мало може розповісти його лице, незворушне, як у гравця в покер, коли він вирішує відгородити себе муром.