Вільний світ
- Автор: Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7845-8, 978-966-14-7952-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вільний світ». Краткое содержание книги:
Невже Роми й справді нема? Поля сказала, що Роми вже нема… А Нюся? Як вона це переживе? Гафія сказала Полі, що вона сильна, переживе… Жорстоко… Зустріне іншого – і це, зрештою, правда! Але як от проіснувати між цим «переживе» й «зустріне іншого»?
– Царю небесний, утішителю! Душе істини, що всюди єси і все наповняєш! Скарбе добра й життя подателю! Прийди до нас, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші… спаси душі наші…
Приїзд
Від гогітливого, вишкіреного полум’я плавиться метал – стікає й невеличкими калюжами живої ртуті відбиває заграву вогню.
– Німеччина вітає!
– Яка Німеччина? Америка шоколяди скидає!
У страшній своєю неприродністю тиші верескливий до божевільного відголоску десь усередині звук протиповітряної сирени. Усі забилися по щілинах. І навіть цих, щойно прибулих до Мюнхена «остів», простих наймитів, зігнали до якогось рову. Чи всіх, хто їхав на цьому поїзді? Розтрощені від прямого попадання перший і другий вагони крутяться в стугонінні вогнища, ніби картонні. «Ніхто й не врятувався, мабуть», – думає Єфрем, скидаючи картуза. («У другому вагоні, «жіночому», їхали сестри Юля та Ніна», – гострий спогад шпигає десь зліва… зліва, де серце?) Далі декілька вагонів, повалених на бік (із їхніх вибитих шиб уже проростають пелюстки вогняних квітів), так, що й не зрозуміло, чи врятувався хто. А хвіст цього диво-поїзда, що майже два тижні (з кінця березня до початку квітня) віз і віз цю молоду робочу силу сюди, до Німеччини, на поміч Рейху, таки вцілів. Прибулі дивом устигли повискакувати й під тиском конвоїрів, що підганяли їх і словами, і тумаками, поховатися, як миші.
– Бач як? Усе місто темне-темнісіньке – від бомбів ховається… А тут світло, наче вдень! Добре видно, куди скидати!
– Так куди вже скидати? Усе вже побомбили!
Усе? Чи не все? Раз по раз ще розрізає повітря страшний свистячий звук (так, певно, звучить смерть) і стугонить, як жива, земля під ногами. Будівля мюнхенського вокзалу на тлі нічного неба палахкотить чітко й виразно. Ніхто й не намагається її гасити – марна справа! Під бомбами, які й далі щедро сиплються майже без перерви, – аж до світання, – це все одно, що стати живою мішенню, позначеною хрестом на мапі цього міста.
Ванько підкочується до Єфрема: «Слыш, паря! А так им, этим немцам, и надо! Пусть получат своё! Агрессоры! Фашисты!» Ванька – той самий росіянин із Ракова. Чи доля вже така? Поєднані з Єфремом в одній зв’язці – опинилися разом і тут. Ванька так і не повернувся до свого Воронежа. Тоді, коли вони тікали разом із проскурівського концтабору, він так і заявив Єфрему: «К тебе ближе! Сперва у тебя немного отъемся, а тогда уж…»
Що він повернеться до Воронежа (повторював це без кінця), стало вже такою собі приказкою, чутою по сто разів на дню («Вот у нас, в Воронеже!», «Эх! Кабы ж оказаться в Воронеже!»). Може, так би воно й було, якби не сільська молодичка Оксана, яка запросила його «на поміч». А потім… Потім почалися ці «вивезення» молоді на роботу…
– Freche Amerikaner![4]
– Jawohl! Vor dem Jahre dreiundvierzig gab es keine Bomben da! Sie haben sich hierher kaum gewagt![5]
Це німці із супровідників (ще вчора грізно з-під брів гаркали, сварилися – справжні наглядачі) лежать у весняному багні поруч із тими, кого везли сюди, як скотину, у дерев’яних, з одним вузесеньким заґратованим віконечком вагонах, покотом на соломі (окремо дівчат і хлопців), перераховували на станціях, кидали по в’язанці дров для бляшаної буржуйки. А зараз такі ж упосліджені, нагнуті, принижені кимось іще сильнішим за них, кимось, проти кого ці їхні автомати – дитячі пукалки.
– Слышь, Ефрем! О чём это они? Ты ж учил немецкий?
Але Єфрем не чує його, так само як і не дослухається до тих двох біля нього. Він задивився в бліде світанкове сяйво, що прогнало цих шулік у небі, як нічний морок. Пожежні машини над’їхали зусібіч і, як великі жуки, сновигають між здибленими шпалами, вагонами колесами догори, вирвами від бомб, усе ближче й ближче підкочуючись до палаючої будівлі вокзалу. За годину-дві на місці вогняного смерчу лише чорне хмарище кіптяви, загусла, смердюча, смоляниста імла, а в ній – сотні робітників (ніби враз відкрило шлюзи гігантського мурашника, бо й справді де їх стільки взялося о шостій ранку?), і кожен щось несе, складає сміття в триколісні возики, розтягує погнуті й перекручені шпали, а натомість тягне нові. Мурашник? Мурашник. Гігантський, справний, механізований. Так от який ти, вільний світе? Ось ти яка, Європо? Така ж знедолена й розчавлена війною, яку сама ж і розпочала? Що важливіше: хто розпочав чи хто завершить?
4
Знахабнілі американці! (нім.)
5
Так! До сорок третього не бомбили! Боялися і носа сюди поткнути! (нім.)