Заради майбутнього
- Автор: Кідрук Максим Іванович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Заради майбутнього». Краткое содержание книги:
Неважливо.
Просто перегорніть першу сторінку і почніть.
— Так, але…
— Я розумію, що мені терміново й усяке таке, але, може, трохи скинули б?
Ярик насупився. Розмова невідь-чому не подобалася, виникало бажання якнайшвидше її завершити.
— Не знаю, я…
— Гривень п’ятсот, — тиснув Слава. — Ну?
— Добре.
— Тоді вісім п’ятсот, так? За «Canon 700D» з кітовим об’єктивом?
Гроші втрачати не хотілося, і Ярик раптом дещо вигадав:
— Так, вісім п’ятсот, — погодився, проте тут-таки додав: — Але тоді без бонусів.
— Це як?
— Якщо ви наполягаєте на знижці, пульт я залишаю собі.
Без камери той пульт йому ні до чого, втім Ярик вирішив ризикнути. І не прогадав. Після нетривалої паузи покупець озвався:
— Добре. Не знаю, чи треба буде пульт батькові, але нехай. Надсилайте з ним.
— Тоді ціна — дев’ять тисяч, — відкарбував Ярик.
— Так, — скрипнувши невдоволенням у голосі, погодився Слава, — дев’ять тисяч гривень.
— Святослав Фоменко, Житомир, третє відділення?
— Так.
— Накладений платіж?
— Так.
— Сьогодні до обіду надішлю, — і Ярик скинув виклик.
Попри неприємний осад від розмови, чоловік відчув радість, що камеру вдалося так швидко продати. Він зберіг у контактах номер Фоменка й одразу після того почув тихе шарудіння в кімнаті. Чоловік пройшов із кухні до кімнати і, помалу прочинивши двері, зазирнув досередини. Дружина прокинулася.
— Уже ранок?
— Так, — сказав він. — Відкинути штори?
— Не треба. — Лі прибрала передпліччя від очей, однак затуманений погляд ковзав стіною понад Яриковою головою, і чоловік збагнув, що дружина його не бачить. — Я ще трохи полежу.
— Звісно. Зробити тобі щось? Хочеш теплого молока? Чаю?
— Ні, я просто полежу.
— Добре. — На неї було боляче дивитися. Жмутки пушку на тім’ї та скронях, що залишилися після останньої хіміотерапії, більше нагадували плісняву, а не волосся. — Піду поснідаю.
Вона мовчки покивала.
Ярик повернувся на кухню, проте снідати не став. Підступив до вікна, притулився лобом до шибки і, закусивши губу, спостерігав, як край неба наливається блідо-сірим кольором.
Слава Фоменко зателефонував трохи більше ніж за годину. Ярик перед тим, як відповісти, секунд п’ять тупився в телефон і супився.
— Слухаю.
— Доброго ранку ще раз! Це знову Славік стосовно камери. Ви ще не відправляли посилку?
Ярик звів очі на годинник — щойно перевалило за восьму — й спохмурнів. Хотів відповісти щось ущипливе — голос співрозмовника не знати чому викликав відразу, проте стримався.
— Більшість відділень працює з дев’ятої, я ще не виходив.
— Чудово! — зрадів Слава. — Бо я тут дещо вичитав.
— Що?
— «Нова пошта» стягує за грошовий переказ аж чотири відсотки. А чотири відсотки з дев’яти тисяч гривень — це… це…
Ярик швидко порахував у голові:
— Триста шістдесят гривень.
— Так і є. І це або я маю переплатити, або ви недоотримаєте. Розумієте?
Ярик замислено мовчав. Слава, витримавши паузу, правив далі:
— Я не платитиму, ви й так відмовилися зробити знижку, але, здається, і вам ці гроші зайвими не будуть. Так? — Ярик усе ще німував, тож голос у слухавці сухо повторив: — Так же?
Триста шістдесят гривень — невеликі гроші, проте в Ярика на той момент усього залишалося не більше від двохсот п’ятдесяти.
— Не будуть, — неохоче погодився він.
— Я можу перекинути вам гроші на картку, — сказав Слава, — але…
— Але що?
— Звідки мені знати, що це не кидалово?
Ярик забув зачинити двері, затхлий запах зі спальні поволі проникав до кухні.
— Нізвідки.
Запах застрягнув у носоглотці, і в голову полізли думки про зруйнований хворобою мозок дружини.
— Зробімо так: ви надішлете фотоапарат на моє ім’я, але під час оформлення вкажете якийсь «лівий», невідомий мені номер телефону, і платіж поставите невеликий, наприклад, п’ятсот гривень. Далі стежитимете за відправленням на сайті «Нової пошти», і коли воно прибуде на відділення в Житомирі, скинете мені скрін, замалювавши номер накладної. Я тоді знатиму, що ви мене не обманули, камера прийшла, перерахую вісім п’ятсот вам на картку, а ви мені скинете есемескою номер накладної. І ніхто не переплачуватиме за переказ.
Крім запаху, до свідомості просочився ще й кволий голос Лі. Вона щось запитувала, і Ярик почав хапати ротом повітря, розриваючись між телефоном і звуками, що долинали з кімнати.
— Ну то як? — напосідав Слава. — Такий варіант улаштовує?
Зі спальні почувся надсадний кашель, наче Лі щось застрягло в горлі.
— Я н-н… не знаю. Мені треба подумати.