Мелодія кави в тональності сподівання

Сяк-так відмивши кров та болото з обличчя холодною водою, Анна присіла на розстелену постіль. Не цілком чітко уявляла, що мала б зараз робити, проте розуміла, що сидіти склавши руки теж не повинна. Може, походити? Кажуть, від ходіння перейми розпочинаються швидше.

Вона невпевнено підвелася на ноги і ступила кілька обережних кроків. Ніби нічого. Навіть збита нога не надто болить. Треба наразі глянути, як там малі. Якщо прокинулися, то треба їх заспокоїти. Добре, якби все ж таки спали. Не треба їм чути і бачити того, що зараз має відбуватися. Зрештою, якщо їх досі нема тут, то, певно, й не прокинулися. Діти сплять міцно. Та й кімнати їхні трохи на віддалі від її спальні.

Анна вийшла до передпокою, проте до сходів не дошкутильгала, майже відразу низ живота схопило спазмом і відлунило у крижах. Перейми?

Ледь припадаючи на ушкоджену ногу, Анна повернулася до спальні, ще трохи походила і знову прислухалася до себе. Боліло не сильно, проте доволі виразно. Здається, це вже справжні перейми. Пам’ятала той біль ще з минулого разу і знала, що незабаром притискатиме доволі жорстко. Але нехай! Тільки б не припинялося, і щоб нічого там всередині не пошкодилося від падіння. Все інше якось витримає.

Анна підійшла до вікна, відхилила штору і з тривогою вдивилася в темряву подвір’я. Де ж той лікар чи повитуха? Прийшли б уже і сказали, що все нормально. Ще й на вулиці темно, незатишно і нічого не видно. Лише вітер кидає у шибку сніговою крупкою та починає вистуджувати покій. Господи, та що ж це таке? Де ж той лікар?

Анна на мить притиснулася чолом до холодної шибки. Її раптом охопив гострий жаль до самої себе. Адам міг би бути з нею, а вона зараз сама, і не знати, що буде в пологах з нею та їхньою дитиною. Чому ж так скупо відпущено їй жіночого щастя? Чому так швидко все минулося? Якби Адам був живий, то зараз притулилася б до нього, відчула б його тепло, захист, надійність, і все б у них було добре. І появі дитини Адам радів би разом з нею, а не лежав би, як тепер, у мерзлій землі на цвинтарі.

Відчуваючи, що зараз розплачеться, Анна рішуче витерла сльози тильним боком долоні. Ні, не можна плакати. Скажуть, що вона слабка та нерозважна і що зовсім не думає про дитину, а лише себе шкодує. А про те, як гірко народжувати дитя, коли чоловік помер, ніхто й не згадає. Говоритимуть, що вона не одна така вдова на світі і що тисячі жінок мають значно гіршу долю, аніж її.