Жриці, амазонки та чарівниці [UK]

«Цариця Алалаху вітає Аббана, царя Алеппо. Ярим Лім почувається добре. Молодий владар мусить мати поруч себе досвідчену царицю. Нехай боги Амурру мають тебе у своїй опіці».

Отримавши листа від невістки, Аббан довго пирхав у бороду, попиваючи вино, а потім, висапавшись, прикликав великого ловчого і зарядив полювання на слонів. Це були його останні лови. Щойно повернувшись до Алеппо, помер. Ярим Лім став царем об’єднаної держави зі столицею в Алалаху.

Новий володар одразу ж взявся будувати потужну цитадель, де мала б стояти його гуритська гвардія. Цитадель була споруджена на підвищенні, уся з цегли, обведена мурами. Вхідна брама вела до вузького дворища, з обох сторін замкнутого високими вартівнями, що закінчувались зубчатими бланками; з-за них лучники могли прицільно стріляти у нападників, якби так брама була здобута. То була цитадель у зовсім новому стилі, на взірець твердині в Арцаві[17] та імперії гетитів. Давній палац знесли. Мешканці Алалаху дивувалися, як легко він розкришився. Либонь, оддавна змуршавів і лише чекав, щоб розсипатись. Стара святиня теж розсипалась. Ярим Лім взявся споруджувати новий притулок; але поставив у ньому два олтарі: один жіночий для Покровительки Міста Алалах, інший, чоловічий, для Ірбітігі, Владики Вод і Землі. Але люди осудливо шепотілися, що Ярим Лім, як і його мати, царівна Арцави, поклонявся лувійським богам, і що жіночий олтар був призначений зовсім не для Господині Алалаху, а для Матері-Землі, яка тілесно спілкувалася зі своїм сином Ірбітігою! Наче цього мало, розійшовся поголос, що зі старої святині раптом щезло чотири служники і невідомо, що з ними трапилось.

Цариця, занепокоєна міськими плітками, повторила їх Ярим Лімові, сподіваючись, що він заперечить.

— Скільки слуг ти мала? — спитав той.

— Сорок.

— Полічи, скільки їх тепер.

На подив цариці, виявилося, що жодного не брак.

— То це неправда, що з притулку Богині викрадено чотирьох людей?

— Правда. Але не з-поміж слуг святині. Аммітаку виявив, що було їх на чотирьох забагато. І жодного з цих чотирьох ніхто зі служників не знав. Вони виявилися шпигунами царя Вавілону.

— І що з ними сталося?

— Вони тут, поблизу.

— Де поблизу?

— Отут, під ногами, — тупнув об підлогу. — Були принесені в жертву та поховані у базальтовій коморі у підмурках палацу.

— Ти наказав поховати їх живцем? — вражено скрикнула вона.

— Вони були вбиті згідно з аморейським обрядом і принесені в жертву замість нашого первородного. Невже ти воліла б, щоб це був наш син, якого ти носиш у своєму лоні?

— Але вже давно у жертву приносять первородного невільниці! Невже ти думав, що ми, як темні пастухи, ховаємо у підмурках первістків зі власних дітей?