Вона

— Ні. Бо у вас є майбутнє, ми зможете жити нормально, а я… Тому давай не піднімати більше цю тему, — із переконливим жалем у голосі відповіла Марі. — Пошукай в інтернеті, як я зможу якомога швидше стати на ноги. Все, що можливо: заговори, руни, обряди.

— Добре.

— Я люблю вас. Бувай.

Марі поклала слухавку. Вона ніколи не плакала, коли це стосувалось її. Жаліти себе вона не вміла. І це їй дуже згодилось. Але зараз хоча сліз в її очах не було, їй було так тяжко. Марі повернула голову до вікна, дивилась на вулицю, яку заливало сонячним світлом і шкодувала лише про те, що ніколи не зможе жити як нормальна людина. Хвилюватися через відносини, сім’ю, майбутнє. Адже нічого цього в неї ніколи не буде! Жити теперішнім, не мріяти, не думати про завтра, адже прийде час, і Марі може не пощастити, як цього разу. Марі вдивлялась у вікно, а думки її були десь дуже далеко. Вона хотіла хоч на секунду забути хто вона. Вона зараз думає одночасно про стільки речей… А що якби вона не вижила? Що, отак би й закінчилось її життя? Навіть не розпочавшись? У неї нічого не було. Вона не зробила в житті нічого важливого, проте так мріяла. Але була думка, яка лякала її найдужче… Марі хоч і на мить, але замислилась: якби вона померла, усе це припинилося б, і вона б не відчувала себе такою самотньою у цьому світі. Та Марі швидко відігнала від себе ці страшні думки. Адже вона всього на всього жаліла себе, вона зовсім не сама. І від того Марі нараз стало соромно, що вона про таке могла навіть подумати.

Ще декілька днів Марі пролежала в ліжку. Вона даремно намагалась звестись на ноги ще декілька разів. Час від часу до неї заходив Тарас і постійно повторював, що треба берегти себе. Але Марі намагалась недовго з ним спілкуватись. Адже з одного боку вона розуміла, що зобов’язана йому життям і, певна річ, була безмежно вдячна йому за це, а з іншого, — вона страшенно боялась, щоб ця вдячність переросла в симпатію до нього.

Сумку Марі знайшли. І їй полегшало, на душі якось стало спокійніше, і її фізичний стан помітно покращився. Такі артефакти, як кинджал, були дуже рідкісними і могли знадобитись іншим борцям. Марі дуже не хотіла, щоб через неї була втрачена така унікальна річ. Андрій розповів як можна хоч трохи відновити сили. Він очевидно не дуже вірив у ці методи. Та знаючи Марі, вона б тренувалась і попри страшний біль. Тому запропонував усі можливі варіанти.

Третього дня Марі уже встала, і зібравши всі свої сили до купи дійшла до Тарасового кабінету. Ще декілька разів вона втрачала рівновагу і спиралась на стіну — нога її все ще не слухалась. А біль у ребрах не давав розігнутись. Проте так легко Марі здаватися не збиралась. Тарас якраз був у кабінеті. Вона це почула, тому й вирішила встати саме зараз. Зціпивши зуби, вона зайшла.

— Доброго дня! — Марі стояла в дверях, що вели до спальні.

— Добридень, — відповів ошелешений Тарас, бо побачив Марі досить впевненою на ногах.

— Чи могли б ваші люди відвезти мене в одне місце? — Марі міцно притискала руку до ребра.