Донька генерала (Вовчий легіон – 3)

-- Ви близькі знайомі? – запитав зацікавлено Кроне, легенько попестивши Міріам по щоці.

-- Ми виховалися на одній вулиці, -- вона лагідно відштовхнула його руку. – Тому я дещо знаю про Вас, майоре, а всі Ваші зусилля заздалегідь приречені на поразку, -- повідомила вона з легкою посмішкою.

-- Ти надто… -- Кроне завагався.

-- Цнотлива? – підказала дівчина. – Ні, швидше надто розсудлива.

-- Ну, що ж, -- ствердив з філософським, підсиленим пейсахівкою, спокоєм офіцер. – На Рудольфа Валентіно я не схожий.

-- І це теж, -- тихо засміялася Міріам. – Але головне те, що я не маю наміру крутити роман з кимось, хто особисто знає Маршала і обертається в колах, в яких мене приймуть тільки в ролі покоївки. Ну і саме головне: я не кохаю Вас до божевілля.

-- Останній аргумент – удар нижче пояса, -- зауважив ображено Кроне. – Пробач… -- він відійшов на кілька кроків і блюнув у канаву.

Почувся неспішний стукіт копит і на вулицю перед шинком Іцка заїхав екіпаж.

-- Сідай! – вигукнув нетерпляче Томчак, який сидів поряд з візником.

-- Іду, -- буркнув майор, витираючи рот хустинкою. Полегшено зітхнувши, він всівся в екіпаж, люб‘язно вклонився Міріам.

-- Дякую і перепрошую за клопоти, -- промовив слабим тоном.

-- Це не клопоти, -- весело відповіла дівчина. – Принаймні не такі, як минулого року, коли Ви забрали у Франка револьвер, збили люстру і намагалися змусити оркестр, щоб вони грали канкан…

Кроне глухо застогнав і заслонив очі.

-- Не пам‘ятаю такого, -- сказав. – Здається в мене починає боліти голова…