Зламані янголи

… щось у моїх вовчих генах ридає над цією зрадою…

...і закінчив справу.

Він повалився і завмер.

Я став над трупом, пульсуючи зсередини від тетрамету. Мої ноги невпевнено ворушилися. Моє обличчя з одного боку прошивав м’язовий тремор.

Надворі крики Суджіяді підвищилися, перетворившись на щось нове і ще страшніше.

— Зніми з нього мобільний костюм, — рішучо сказав я.

Жодної реакції. Я роззирнувся довкола і зрозумів, що звертаюся до самого себе. Депре та Вардані, заціпенівши, валялися на ліжках паралізовані. Вонґсават силкувалася встати, але не могла керувати кінцівками. Їхнє збудження було надто сильне: інгібітори відчули його смак у крові й відповідно їх покусали.

— Блін.

Я пройшов між ними, стискаючи понівеченою рукою павукоподібні установки й відриваючи їх, зсудомлених. Поводитися лагідніше під дією тетрамету було майже неможливо. Депре та Вардані, коли їхні інгібітори здохли, аж загарчали від шоку. З інгібітором Вонґсават було складніше: він раптово заіскрив і обпалив мою розкриту долоню. Пілотеса блюванула жовчю й перелякалася. Я став біля неї на коліна й засунув пальці їй у горло, зафіксувавши язика до кінця спазму.

— В тебе все га…

Запитання перебив вереск Суджіяді.

— …разд?

Вона кволо кивнула.

— Тоді допоможи мені зняти цей мобікостюм. Його досить скоро почнуть шукати.

Ломанако був озброєний власним інтерфейсним пістолетом, стандартним бластером і віброножем, який напередодні ввечері позичив Каррері. Я зрізав з нього одяг і взявся за мобікостюм під цим одягом. Костюм був бойовий — вимкнувся і знявся з доречною в бойових умовах швидкістю. Для того, щоб вимкнути двигуни на спині та кінцівках і відстібнути каркас, вистачило п’ятнадцяти секунд і невпевненої допомоги Вонґсават. Труп Ломанако лежав з роздертим горлом і розкинутими кінцівками, наїжачившись волоконними голками з гнучкого сплаву, що на мить нагадали мені трупи пляшкоспинів, заколотих і порізаних на напівфіле для барбекю на пляжі Хірата.

— Допоможи мені викотити його з…

За мною когось вивернуло. Озирнувшись назад, я побачив, як сідає з опорою Депре. Він пару разів кліпнув і таки зосередився на мені.

— Ковачу. Ти… — його погляд упав на Ломанако. — Це добре. Не хочеш тепер нарешті поділитися планами?

Я ще раз, востаннє пхнув труп Ломанако й остаточно відкотив його від розкритого мобікостюма.

— Мій план простий, Люку. Я вб’ю Суджіяді та всіх інших, хто там є. Ти ж тим часом залізь на «Чандру» та пошукай там членів команди або тих, хто принципово відмовився від цієї розваги. І тих, і тих, мабуть, знайдеться по кілька душ. Ось, візьми це, — я копнув бластер до нього. — Як думаєш, тобі знадобиться щось іще?

Він ошелешено мотнув головою.

— Залишиш ніж? І ліки. Де ті срані тетраметові…

— На моєму ліжку. Під ковдрою, — я ліг на костюм, не роздягаючись, і почав замикати опори в себе на грудях і животі. Неідеально, та часу в мене не було. Все мало бути гаразд: Ломанако був кремезніший за мій чохол, а підкладки поглинання сервопосилення в екстрених випадках повинні спрацьовувати крізь одяг. — Ми підемо разом — гадаю, це варто того, щоб ризикнути й, перш ніж розпочати, побігти до полісплавної хатинки.