Огненне коло
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4620-8
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Огненне коло». Краткое содержание книги:
У 1992 році письменникові посмертно було присуджено Національну премію ім. Т. Г. Шевченка.
Ворог прорвався колосальними силами на півночі й на півдні, загнав ті клини далеко вглиб, зімкнув їх і відрізав усі шляхи до відступу…
Така картина.
Як же ж бути й що ж їм робити?
Петро махнув рукою. Ним володіло непереможне бажання лягти й заснути. Голова йому нестерпно боліла, гула, розсідалася. Роман кілька разів товкнув його під бік, тягнучи за кожним разом запитливе:
— Ну?..
Петро подивився на Романа довгим поглядом і поляпав рукою по держакові «ем–пі», поляпав значуще, заспокійливо, мовляв: не хвилюйся, останнє слово щодо нашої долі буде за нами. А словами промовив мляво:
— Утекти від ворога ми завжди утечем. Але хіба в цім суть?..
По тих словах пішов під акації й ліг на траву горілиць. Він ніяк не міг протистояти непереможному бажанню заснути мертвецьким сном, і нехай все як знає.
Роман сів поруч.
— А в чім же суть?
Петро не відповів. Можливо, суть в тім, що перед ними в цій критичній ситуації поставала проблема, куди їм бігти, в який бік, куди вириватися, де шукати рятунку, вірніше — в чому шукати рятунку. Бо не тільки металося тіло, металася й душа. Бідолашна, засмикана, змучена душа. Часом здавалося, що вона або розчахнеться навпіл, або людина мусить збожеволіти, а це значить розчахнутися вже ненавпіл, а на сто часток.
Не дочекавшись відповіді, Роман зітхнув, дістав листи й почав читати, кваплячись, боячись, щоб і цей раз щось не перешкодило. Така, бач, дійсність, що людина не певна, чи вона встигне розпечатати конверта з листом від коханої… Роман читав листа, біг по папері очима, а губи йому починали тремтіти. Дужче. Нарешті він не витримав і застогнав, рипнув зубами.
— Що? — запитав Петро. Він не спав, він борюкався зі сном, і щось думав, і почув Романів стогін. — Що? — запитав, не розплющаючи очей.
— На ось, подивись! — ткнув йому Роман листа. Але Петро не поворухнувся і не розплющив очей.
— Розкажи так…
— Недавно… Під час пацифікації… німці розстріляли мого брата… Чуєш?..
Мовчанка.
— А весною… в містечку Н. німці повісили групу юнаків, серед них кілька товаришів… Чуєш?
Мовчанка. Бідолашний Роман аж стинався весь від розпачу.
— Т–та–ак… — процідив Петро по довгій мовчанці. — Ось в цім і суть!
Йому самому пригадався шерег повішених понад мостом на вербових гілляках його товаришів і друзів у рідному місті. Згадавши, розплющив очі. Сон йому втік. Він дивився на Романа й морщив чоло, ворушив бровами. Не добравши слова, яким би потішити друга, запитав будь–що.
— Хто це пише?
— Це… лист від дівчини…
— Гм. А що ж це вона прямо так і пише в листі…
— Так. Вона прямо так і пише, лише пише, що це не німці зробили, а «ворожі партизани».
— Розумна дівчина! А що сестра пише?
— Теж пише про смерть багатьох знайомих… На шибеницях… «Порозбивалися на гойдалках…»
— Т–та–ак… Ось в цім і суть, — зітхнув Петро. — Ось в цім і суть.
Мовчанка. Петро дивився широко розплющеними очима на віти акації над собою. Потім заговорив з мукою, тягучим, хриплим голосом:
— Я от дивлюся на них… Ти знаєш, я бачу їх… От їх тисячі гойдаються на гілляках, на спеціяльних шибеницях, на брамах, на стовпах… Стільки, як отих листочків, і отак тремтять!.. Тисячі їх лежать горами в шолухових ямах на державному млині, постріляних, закривавлених і присипаних шолухою… Тисячі їх вигинуло в таборах остарбайтерів під канчуками… Ось, брате, у чім суть! Ясно?.. Здавалося би, ясно?.. — Павза. Петро відсапнувся. — А воно зовсім і не ясно. Бо знаєш ще, в чім суть? Ти це знаєш, ти це сам знаєш, але я мушу це сказати, бо вони от їдуть через мою душу… Десятки тисяч, сотні тисяч їх день і ніч їдуть… Все на захід, все на захід. День і ніч. Під бомбами, під артилерійським обстрілом, через фронти — босі й голі поспішають. Я бачив їх… Ти бачив їх… Довжелезні ешелони утікачів зі сходу на захід… З маленькими дітками… З старенькими бабусями… Але, поки вони всіли в ешелони, вони бігли пішки, босоніж сотні кілометрів, тримаючи маленьких діток за ручки, на захід, на захід, рятуючись від пекла, від загибелі, від мук, обриваючи одежу й шкіру межи тернами, гублячи діток на дорогах непогребенними. Вони утікають… Знаєш від чого вони утікають? Ти знаєш. Але ти не бачив, а я бачив на власні очі, від чого вони утікають… Ах, Боже! І куди вони утікають!.. Твоя мила пише, що повісили твоїх друзів… А моя мила не пише, бо… бо її саму вішали ті самі, що вішали твоїх друзів, але вона утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька… Ми бачили з тобою ешелони на всіх станціях Чехословаччини, Німеччини, Мадярщини, Польщі… А скільки ж ми ще не бачили!..