Ім'я рози
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Мар'яна Прокопович
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Ім'я рози». Краткое содержание книги:
Я глянув на келаря. Ремиґій був у жалюгідному стані. Він наляканим звіром озирався навколо, мовби впізнаючи порухи і жести обряду, якого давно страхався. Тепер я знаю, що боявся він з двох причин, однаково страхітливих: однією причиною було те, що його спіймали, за всіма позірними ознаками, на гарячому злочині, а другою — те, що ще відучора, коли Бернард почав своє слідство, збираючи плітки і наклепи, він боявся, що вийдуть на яв його переступи; і він став ще дужче хвилюватися, коли побачив, що схопили Сальватора.
Якщо безталанний Ремиґій борсався у полоні своїх страхів, Бернард Ґі, зі свого боку, умів перетворити страх своїх жертв на паніку. Він мовчав: усі очікували, що він розпочне допит, але він перебирав у руках папери, які лежали перед ним, вдаючи, що неуважно упорядковує їх. Насправді його погляд був спрямований на звинуваченого, і в погляді цім змішалися лицемірна поблажливість (немов він каже: «Не бійся, ти в руках у братнього зібрання, яке нічого іншого, крім добра, тобі не бажає»), крижана іронія (немов він каже: «Але ти ще не знаєш, у чому полягає твоє добро, і невдовзі я тобі скажу це») і безжальна суворість (немов він каже: «В кожному разі я тут єдиний твій суддя, і ти належиш мені»). Усе це келар і так знав, але мовчанка і зволікання судді мали нагадати йому про це, примусити глибше це усвідомити, щоб, добряче собі це все затямивши, він відчув ще більше приниження, щоб його неспокій обернувся розпачем, і тоді він воістину цілковито належатиме судді, ставши м'яким воском у його руках.
Нарешті Бернард порушив мовчанку. Він виголосив низку обрядових формул, сказав суддям, що зараз відбудеться допит звинуваченого у двох однаково огидних злочинах, один з яких очевидний для всіх, але менш ганебний від другого, бо насправді звинуваченого схопили на гарячому злочині, коли його вже шукали за звинуваченням у єресі.
Фатальне слово пролунало. Келар сховав обличчя між руками, якими йому було важко рухати, бо їх було взято в ланцюги. Бернард розпочав допит.
«Хто ти?» — спитав він.
«Ремиґій з Вараґіни. Я народився п'ятдесят два роки тому і ще хлопчиком вступив до кляштору міноритів у
Вараґіні».
«Як сталося, що тепер ти належиш до чину святого Бенедикта?»
«Колись давно, коли Папа видав буллу Sancta Romana[270], я боявся, що наберусь зарази братчиків… хоч ніколи не приймав їхніх тверджень… і подумав, що грішній моїй душі буде більший пожиток, якщо я відцураюсь того оточення, повного спокус, і мені дозволили вступити поміж братію сього монастиря, де я вже понад вісім років служу келарем».
«То ти цурався спокус єресі, - глузливо мовив Бернард, — точніше, цурався розслідування, яке провадили ті, хто мав викривати єресь і викорінювати її бур'ян, а добрі клюнійські монахи повірили, що вони здійснюють акт милосердя, приймаючи до себе тебе і таких, як ти. Але мало змінити габіт, щоб стерти з душі гидь єретичного зіпсуття, а тому ми тут тепер розбираємося, що ж блукає закутками твоєї нерозкаяної душі і що ти робив, заки прибув у це святе місце».
«Душа моя невинна, я не знаю, що ви маєте на увазі, говорячи про єретичне зіпсуття», — обережно мовив келар.
«Бачите? — вигукнув Бернард, звертаючись до інших суддів. — Усі вони такі! Коли когось із них заарештують, він постає перед судом, немов його сумління чисте і не докоряє йому. А їм і невтямки, що це найочевидніший знак їхньої провинності, бо праведний постає перед судом у неспокої! Спитайте його, чи знає він причину, через яку я наказав його арештувати. Ти знаєш її, Ремиґію?»
«Мосьпане, — відповів келар, — буду радий почути її з ваших уст».
Я був здивований, бо мені здалося, що келар відповідає на ритуальні питання такими ж ритуальними словами, немовби добре знає правила розслідування та його пастки і вже давно готувався пережити подібну подію.
«Ну ось, — тим часом заволав Бернард, — типова відповідь нерозкаяного єретика! Вони замітають сліди, наче лисиці, і дуже важко спіймати їх на помилці, бо в їхній зграї дозволено брехати, щоб уникнути слушної покари.
Вони вдаються до хитромудрих відповідей, намагаючись ввести в оману інквізитора, який і так страждає, мусячи мати справу з такими нікчемними людьми. Отже, фра Ремиґію, ти ніколи не мав нічого спільного з так званими братчиками, чи братами убогого життя, чи беґінами?»
«Я розділяв долю міноритів, коли обговорювалось питання убогості, але ніколи не належав до секти беґінів».
270
Свята Римська [церква] (лат.).