Віннету ІІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-119-3
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІІ». Краткое содержание книги:
Ґейтс розгубився й не знав, що відповісти. Усі троє мовчки пішли геть, так і не здобувшись на слово подяки за врятоване життя. Згорблені спини горе-золотошукачів свідчили про те, що вони засвоїли мій урок.
Не встигли вони сховатися за горизонтом, як зі стійбища виїхав Піда і щодуху помчав за загоном, що його батько вислав слідом за Сантером. Піда навіть не глянув на мене: він розрахувався зі мною. Тепер він сподівався, що наступна наша зустріч неодмінно станеться через кілька днів біля того ж дерева смерті, а от я був цілковито певен, що ми побачимося з ним на Ріо-Пекос або ще далі, в Сьєрра-Ріта, куди нас приведуть сліди Сантера. Майбутнє мало розсудити, хто з нас помилявся, а хто — ні.
Коли опівдні Какхо-Ото принесла мені їжу, я запитав її про здоров’я сестри. Вона відповіла, що тій уже краще, голова більше не болить, але молода скво ще не може ходити. Вона подавала мені на кінчику ножа шматочки м’яса й дивилася на мене вологими від сліз очима — щось турбувало її, але вона боялася заговорити з чоловіком першою.
— Моя молода сестра хоче щось мені сказати, — почав я, щоб допомогти їй. — Нехай каже, що сталося і чому її душа неспокійна.
— Вбивча Рука вчинив неправильно, — відповіла вона після хвилинного вагання.
— Чому? — я здивувався, що жінка дозволяє собі засуджувати дії чоловіків.
— Ти дарма відмовився їхати з Підою.
— Я не мав жодних підстав їхати з ним.
— Тобі слід було поїхати. Померти біля стовпа тортур без стогону болю — велика честь, але Темні Коси вважає, що життя — це краще.
— Але мені довелося б повернутися в полон, щоб померти.
— Піда змушений був взяти з тебе обіцянку повернутися, він не міг сказати інакше. Можливо, коли б ви зловили Сантера, він дозволив би Вбивчій Руці стати своїм другом і викурив би з ним люльку миру.
— А друга і брата не вбивають біля стовпа тортур, чи не так?
— Так.
— Це правда, але і я зробив правильно. Ти хотіла б, аби я лишився живий?
— Так, — відповіла вона. — Адже ти повернув життя моїй сестрі!
— Хай тебе не турбує моя доля. Вбивча Рука знає, що робить.
Вона замислено подивилася десь удалечінь, потім зиркнула на охоронців і нетерпляче махнула рукою. Я зрозумів, що їй хотілося поговорити зі мною про втечу, але вона боялася навіть вимовити це слово, побоюючись, що охоронці запідозрять недобре. Коли вона знову підняла очі на мене, я з посмішкою сказав:
— Погляд моєї сестри чистий і прозорий, через нього Вбивча Рука бачить її серце і читає думки. Задумане моєю сестрою здійсниться.
— Коли? — злякано здригнулася вона.
— Дуже скоро.
— Нехай твої слова стануть правдою. Какхо-Ото буде рада!
Наша коротка бесіда повернула дівчині душевний спокій і мужність. Коли настав час вечері, вона дозволила собі ще більшу відвертість. Біля вігвамів уже горіли вогнища, наближався вечір, і під кронами дерев було темно. Подаючи мені новий шматок м’яса, вона раптом стала мені на ногу, щоб привернути мою увагу:
— Вбивча Рука вже майже все з’їв, але, напевно, ще голодний. Може, принести ще? Темні Коси принесе все, чого захоче Вбивча Рука.
Охоронці не звернули на її слова уваги, але я зрозумів, що вона пропонує свою допомогу і готова передати мені все необхідне для втечі.
— У моєї сестри дуже добре серце, — відповів я, — і я вдячний їй за все. Але я ситий, і мені більше нічого не треба. Як почувається скво молодого вождя кайова?
— Вона ще слабка, і ми робимо їй примочки, як ти нас навчив.
— Вона потребує догляду. Хто доглядає її?
— Я.
— Сьогодні ввечері ти теж будеш із нею?
— Так.
— Але ж і вночі хтось повинен сидіти біля її ложа.
— Я залишуся з нею до ранку, — голос індіанки здригнувся: вона зрозуміла мене.
— До самого ранку? Тоді до побачення.
— До побачення, Вбивча Рука.
Вона пішла. Охоронці провели її очима, так і не зрозумівши двозначності нашої бесіди.
А річ же була в тім, що я не міг, звільнившись, не піти у вігвам Піди, де лежала моя зброя. Вечірня розмова з дівчиною заспокоїла мене тільки частково: якщо я візьму зброю у присутності сестер, вранці їм дорікнуть у тому, що вони допомогли мені. Як дочки кайова, вони мусили б здійняти крик, щоб воїни завадили мені втекти; з другого боку, вони не хотіли посилати на смерть людину, яка врятувала життя однієї з них. Який же вихід можна було знайти? Напевно, дівчата дозволять мені зв’язати їх. Коли я піду, вони можуть кричати скільки завгодно, а потім розповісти, що я раптово з’явився у вігвамі, збив їх із ніг і зв’язав. Кайова повірять у це, бо я робив так не раз.