Ностромо. Приморське сказання

І доктор Моніґем на хвильку зупинився у дверях, ніби наляканий цими складнощами. Він жертвував своїм життям. Вважав, що нагода для цього — підходяща. Але не хотів попрощатися з життям зарано. Обравши для себе роль зрадника дона Карлоса, він рано чи пізно мав вказати місце, де нібито сховано срібло. На цьому й закінчиться його обман, а водночас прийде кінець і йому самому — від рук розлюченого полковника. Лікар хотів якомога довше потягнути час і ворушив мізками, вигадуючи якесь місце схованки, водночас правдоподібне і важкодоступне.

Він поділився своїм клопотом з Ностромо і завершив:

— Знаєте що, капатасе? Гадаю, коли настане час і треба буде надати якусь інформацію, я назву Велику Ісабелу. Це найкраще місце, яке лише можна уявити. У чому річ?

У Ностромо вирвався тихий вигук. Лікар здивовано чекав, і по хвилі глибокого мовчання почув хрипкий здушений голос:

— Повне безглуздя, — і мовцеві ніби дух забило.

— Чому безглуздя?

— А! Ви не розумієте, — уїдливо почав Ностромо, з кожним словом набираючись презирства. — Троє чоловіків за пів години пересвідчаться, що земля на тому острові ніде не скопана. Чи ви гадаєте, що скарб можна зарити, не залишаючи слідів, — га, сеньйоре лікарю? Овва! Виграєте ви пів дня, не більше, а потім Сотільйо переріже вам горлянку. Ісабела! Яке глупство! Яка злощасна думка! А! Усі ви однакові, ви, достойні інтелігентні панове. Ви здатні лише підбивати людей з народу йти на смертельний ризик заради досягнення цілей, у яких ви навіть не впевнені. Якщо це вдасться, ви отримаєте прибуток. Якщо ні, то й байдуже. Це ж лише пес. Ах, Madre de Dios[216], та я…

Він аж засичав і потряс кулаками над головою.

Спершу лікар був приголомшений цим вибухом гніву.

— Що ж! На вашому прикладі я бачу, що люди з народу не такі вже й дýрні, — похмуро проказав він. — Ні, але послухайте. Ви ж такий розумний. Не підкажете краще місце?

Ностромо втихомирився так само швидко, як і спалахнув.

— Для цього я досить розумний, — спокійно, майже байдуже, сказав він. — Вам треба наплести йому про досить велике місце схованки, для обшуку якого знадобиться не один день, — місце, де срібні зливки можна заховати, не лишивши жодного сліду.

— І десь поблизу, — вставив лікар.

— Сáме так, сеньйоре. Скажіть йому, що срібло затонуло.

— Це твердження має ту перевагу, що воно правдиве, — зневажливо сказав лікар. — Він у це не повірить.

— А ви скажіть йому, що воно затонуло там, звідки він матиме надію його дістати, — і він швиденько вам повірить. Скажіть йому, що його затоплено в гавані, аби потім його виловили пірнальники. Скажіть йому, що ви довідалися, ніби дон Карлос Ґулд віддав мені наказ без галасу скинути футляри за борт десь між кінцем молу та входом у гавань. Там не дуже глибоко. Сотільйо не має пірнальників, але має корабель, шлюпки, канати, ланцюги, матросів — бодай якихось. Хай половить срібло. Хай відправить своїх дурнів прочісувати гавань уздовж і впоперек, а сам хай сидить і видивляється, поки очі йому не повилазять.