Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
Він чекав відповіді з фірмовою легкою посмішкою та зіщуленими очима. Пригостив мене «Голуаз» та прикурив. Визнати фальшиву партію — означає визнати себе нікчемою. Як розкрию правду — він згидує дружити з ошуканцем. Я курив, наскільки ставало легень. І витримував його погляд. Щойно я набрався духу в усьому зізнатись — Ігор урятував мене своєю появою.
— Якого дідька ти стоїш із цим типом?
— А що? Ми балакаємо.
— Так не піде, Мішелю. Ти з ним чи з нами?
Я переводив погляд з одного на іншого. Саша залишався незворушним. Ігор скипів. Я злякався, що він на нього зараз накинеться.
— Якби ти пояснив, я б зрозумів.
— Це давня справа, тебе не стосується. Скажу єдине: не довіряй йому.
Саша зробив вибір за мене:
— Позбавляю вас клопоту, Мішелю.
— Попереджаю тебе, — пригрозив Ігор. — Тобі тут більше не раді. Якщо ще раз прийдеш, я натовчу тобі пику. Останнє попередження!
Саша всміхнувся, знизав плечима.
— Оце нажахав. Тепер усю ніч не спатиму, — відповів він спокійним тоном.
Він обернувся й поволі пішов у напрямку авеню Дан-фер-Рошро.
— Ти можеш до нього приєднатися, — сказав Ігор. — Але тоді до цього Клубу не повертайся.
— Я з вами, Ігорю.
Він поклав руку мені на плече й притис до себе.
— Я радий, Мішелю. Робиш надзвичайні успіхи. Я розповідав тобі про мого сина?
— Небагато.
— Він твій ровесник. Ви б поладнали. То ти тепер куриш? Віднедавна?
— Одну сигарету час від часу.
Ігор розповів нам про зустріч патрона і його робітника. Віктор мав перев’язану руку, запливле око, роззявлений рот, розпухле обличчя насиченого фіолетового кольору, нестачу двох зубів і перекошену щелепу, що спричиняла шепелявість. Він уже збирався повідомити Леоніда про звільнення за нанесення важких тілесних ушкоджень із побиттям і пораненням, що могло призвести до смерті його начальника. Але той не дав йому договорити.
— Звільниш мене, і я заріжу тебе як свиню, бо ти нею і є. «Кинджалом Распутіна», твоїм подарунком. Навіть не говоритиму, що тобі заподію. Ти мене знаєш, Вікторе Анатолійовичу, я не жартую. Пригадуєш, що робили з біляками, якщо, бува, впіймали одного? Ти вимолюватимеш смерть.
Подумавши, Віктор передумав його звільняти. Поводився, наче нічого й не сталося, і пояснював, що послизнувся на сходах свого будиночка в Л'Aï-ле-Роз.
У червні відбулася грандіозна подія. Я б іще назвав її приголомшливою, неабиякою, винятковою. От тільки я єдиний, хто її помітив. Я чекав обговорень, позитивних відгуків, схвальних висловлювань. Ждав, що до мене підходитимуть, тиснутимуть руку, плескатимуть по плечу. Так прочекав тиждень. Без змін. Але ж таке не може зостатись непоміченим. Це немислимо, нелогічно й несправедливо. Доведеться звикати. Зрештою, Ван-Гог не продав за життя жодної картини, Кафка помер невідомим, а Рембо розчинився в загальний байдужості.
— А якщо я покажу тобі щось надзвичайне? — спитав я Жульєтт, дочекавшись паузи в її базіканні.
— Що саме?
Коли в її голівці зароджується якась ідея, Жульєтт спроможна двадцять разів повторювати прохання, знову і знову напосідати з різних боків. Вона успішно практикує вроджену техніку домагатися бажаного виморюванням жертви. Ви погодитеся на що завгодно, аби вона дала вам спокій. Я був незворушний.
Криштальне небо. Шовкове повітря. Ми перетнули Люксембурзький сад, спустилися вулицею Бонапарта аж до церкви Сен-Сюльпіс. Дійшли до «Фоторами». Я спинився перед вітриною. Вона дивилася, не розуміючи, на що.
— І що тут?
— Поглянь на світлини.
Вона спинила погляд на виставлених роботах. Завмерла.
— Цього не може бути!
— Може!
На маленьких мольбертах хизувалися два чорно-білих фотознімки Акіда й Галатеї. На картонці була біла наліпка великими буквами: «Мішель Маріні».
— Ти зробив ці фото? — вигукнула Жульєтт.
— Усередині є ще.
— Вони захопливі!
— Як тобі?
— Неповторно. Де ти їх зробив?
— Фонтан Медічі. Люксембурзький сад.
Двері магазину відчинилися. З’явився Саша в білому халаті.
— Як справи, Мішелю?
Я їх познайомив. Саша вразив Жульєтт своїм низьким голосом, спокійними манерами й галантними жестами.
— У вас дуже талановитий брат. Я в його віці таких фото не робив.