Викрадачі

Цікаво, а якого ж віку чоловіки подобаються їй більше? Наприклад, я могла б познайомити її з винахідливим Френком.

Граверка зітхнула.

— Як я вас розумію! Я була одружена двадцять один рік — була, — й досі не збагну, що за людина мій колишній чоловік.

— Хочете взяти ще кави із собою? — запитала її дратівлива колега, й вони пішли, так і не поглянувши в мій бік. Коли вони відходили, я не могла не помітити, яка витончена молодша з них — можна сказати, дуже мила, струнка в своїй чорній сукні, перехопленій червоним ремінцем; у свої сорок п’ять вона була привабливішою, ніж більшість жінок у двадцять. Можливо, вона сама візьметься вирішувати загадку Роберта Олівера, тоді вони зможуть порівняти свої обкладинки «АРТньюс». Ні, подумалося мені, Роберта ніколи не зацікавить таке змагання: він пошкрябає в голові, схрестить руки, а думками полине кудись далеко-далеко. Не впевнена, що така картина цнотливого Роберта була вірною. Можливо, він дійсно забудькуватий, як сказала та жінка? Він помітив мене дві ночі тому, але з того часу між нами так нічого й не відбулося. Я поквапом допила свій чай і пішла до стайні за приладдям. Якщо він не забудькуватий, тоді я, напевно, не з тих, хто запам’ятовується.

Роберт знову зібрав нас біля автобусів, але сказав, що цього разу ми не поїдемо, а підемо пішки. На мій подив, він повів нас стежкою крізь ліс, якою я йшла до океану в перший день; свої мольберти ми розставили на каменистому узбережжі, де я вперше побачила, як він пірнає в холодну воду прибою, а потім виходить з неї. Він посміхнувся всім слухачам, не обходячи й мене, і дав вказівки щодо кута освітлення й того, як той змінюватиметься з часом. Ми зробимо одне полотно вранці, саме тут, потім повернемося на ленч до табору, а в другій половині дня писатимемо друге полотно. Для мене це було остаточним висновком: якщо ми прийшли сюди проводити заняття з живопису, тоді він насправді забудькуватий, особливо щодо мене. Я відчула сумне задоволення: я не тільки помилялася, поводилася неприпустимо, а й була зовсім дурненькою, коли гадала, що його почуття такі самі, як мої. У якусь мить могла й розплакатися, спостерігаючи, як Роберт підходить до кожного слухача, роздаючи наліво й направо поради, як краще розташувати мольберти. У той же час я відчула, як знову стаю вільною, як романтично бути наодинці з собою, відчула самотність. Я мала рацію, коли цінувала це, а ще — коли сміялася з Френка, проганяючи його з моєї кімнати.

Я зав’язала волосся вузлом на потилиці й сіла, вдивляючись у довгий мис, що виступав далеко в океан; у кінці мису ріс цілий лісок смерек, чиї корені трималися за атлантичні скелі. З самого початку я знала, що в мене вийде гарна картина й ранок буде гарний. Рука легко рухалася, роблячи начерк тих форм, які бачило око, а око наповнилося відтінками сірого, коричневого, зелені смерек, які з відстані здавалися мало не чорними. Навіть Робертова присутність, його пересування з метою розташувати власний мольберт мало не переді мною, його жовта сорочка, яка нахилялася й крутилася перед очима — ніщо не було здатним відвернути мою увагу надовго. До самої перерви я працювала щосили, потім помила пензлі, а коли підвела погляд, Роберт посміхався мені, стоячи посеред групи — посміхався, як завжди, що підтвердило мої попередні висновки. Я заговорила з ним, мовлячи щось про краєвид та його особливості, але він уже обернувся до когось іншого.