Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
«А може, це моя сорочка на столі, — думав князь Андрій, — а це мої ноги, а це двері; але чому ж усе тягнеться і висувається і піті-піті-піті і ті-ті — і піті-піті-піті...» — Годі, перестань, будь ласка, облиш, — тяжко просив когось князь Андрій. І раптом знову незвичайно ясно і сильно випливала думка і почуття.
«Так, любов (думав він знову цілком ясно), але не та любов, яка любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, а та, яку я вперше спізнав, коли, помираючи, побачив свого ворога і проте полюбив його, й спізнав це почуття любові, яке є самою суттю душі і для якої не треба об’єкта. Мене й тепер охоплює це блаженне почуття. Любити ближніх, любити ворогів своїх. Усе любити — любити бога в усіх проявах. Любити людину дорогу можна людською любов’ю; але тільки ворога можна любити любов’ю божою. І ось тим-то я спізнав таку радість, коли відчув, що люблю його. Що з ним? Чи живий він... Коли любиш людською любов’ю, можна від любові перейти до ненависті; а божа любов не може змінитися. Ніщо, ні смерть, ніщо не може зруйнувати її. Вона є суть душі. А як багато людей я ненавидів у своєму житті. І з усіх людей нікого більш не любив я і не ненавидів, як її». І він ясно уявив собі Наташу не так, як уявляв собі її раніш, з однією чарівністю її, радісною для себе; а вперше уявив собі її душу. І він зрозумів її почуття, її страждання, сором, каяття. Він тепер вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, бачив жорстокість свого розриву з нею. «Якби мені було можливо ще лише один раз побачити її. Один раз, дивлячись у ці очі, сказати...»
І піті піті-піті іті-ті, іпіті-піті— бум, ударилась муха... І увага його раптом перенеслася в інший світ дійсності і марення, в якому щось відбувалось особливе. Так само в цьому світі все споруджувалася, не руйнуючись, будова, так само тяглося щось, так само, з червоним кружалом, горіла свічка, та ж сорочка-сфінкс лежала біля дверей; але, крім усього цього, щось скрипнуло, війнуло свіжим вітром, і новий білий сфінкс, стоячий, з’явився перед дверима. І в голові цього сфінкса було бліде обличчя і блискучі очі тієї самої Наташі, про яку він щойно думав.
«О, яке тяжке це безперестанне марення!» — подумав князь Андрій, намагаючись вигнати це обличчя зі своєї уяви. Але обличчя це стояло перед ним з чіткістю дійсності, і обличчя це наближалося. Князь Андрій хотів повернутися до попереднього світу чистої мислі, та він не міг, і марення втягало його в свою царину. Тихий голос пошепки провадив своє розмірене белькотіння, щось гнітило, тяглося, і дивне обличчя стояло перед ним. Князь Андрій зібрав усю свою силу, щоб опам’ятатися; він поворушився, і раптом у вухах його задзвеніло, в очах помутилось, і він, наче в воду занурився, знепритомнів. Коли він прийшов до пам’яті, Наташа, та сама жива Наташа, яку з усіх людей на світі йому найбільш хотілось любити тією новою, чистою, божою любов’ю, що була тепер відкрита йому, стояла перед ним на колінах. Він зрозумів, що це була жива, справжня Наташа, і не здивувався, а тихо зрадів. Наташа, стоячи навколішки, злякано, але прикуто (вона не могла поворушитись) дивилась на нього, стримуючи ридання. Обличчя в неї було бліде й нерухоме. Тільки в нижній частині його тріпотіло щось.
Князь Андрій полегшено зітхнув, усміхнувся і простягнув руку.
— Ви? — сказав він. — Яке щастя!
Наташа швидким, але обережним порухом присунулась на колінах до нього і, взявши обережно його руку, нагнулась над нею обличчям і стала цілувати її, ледве торкаючись губами.
— Простіть! — сказала вона пошепки, підвівши голову і глянувши на нього. — Простіть мені!
— Я вас люблю! — сказав князь Андрій.
— Простіть...
— Що простити? — спитав князь Андрій.