Година Бика [Ілюстрації Олександра Дмитрієва]

Дівчина вся напружилась, роздумуючи й вивчаючи обличчя Вір Норіна, після чого слабка усмішка торкнулась її чутливого рота.

— Що ти маєш на увазі, говорячи «допомога»?

— Зараз ми підемо в готель «Лазурна Хмара», де я живу. Там знайдемо для вас кімнату, поки ви не влаштуєтесь. Пообідаємо разом, якщо ви захочете бути моєю супутницею. Потім ви займетеся своїми справами, а я — своїми.

— Ти, певно, можновладний чоловік, якщо мешкаєш у горішній частині міста, у готелі, і я сама не знаю, чому так сміливо розмовляю з тобою… Може, ти мене з кимось переплутав? Адже я звичайна обмежена «кжи» з далекої місцевості! І я нічого не вмію…

— А співати й танцювати?

— Трохи. Ще малювати, але хто цього не вміє?

— Три чверті міста Центру Мудрості!

— Дивно. У нашій глушині співають старих пісень і багато танцюють.

— І все-таки я не сприйняв вас за іншу. Я не знаю жодної жінки в столиці.

— Як це може бути? Ти такий… такий…

Замість відповіді Вір Норін підхопив дівчину під руку, як це заведено у мешканців столиці, і бігцем повів її до готелю. Сю-Те була моторною, спритною і зразу освоїлася з ходою астро-навігатора. Вони піднялися на пагорб, до жовтого з білим будинку «Лазурної Хмари» і увійшли до низенького вестибюля, затемненого так сильно, що й удень його освітлювали зелені лампи.

— Сю-Те погрібна кімната, — звернувся Вір Норін до чергового.

— Їй? — безцеремонно тицьнув пальцем у бік дівчини молодий тормансіанин. — Документи!

Сю-Те покірно й схвильовано понишпорила в невеличкій торбинці біля пояса й дістала червоний папірець.

Черговий навіть присвиснув і не захотів його узяти.

— Ого, а де картка прийому до столиці?

Дівчина, бентежачись, почала пояснювати, що картку повинен був приготувати брат, але він…

— Однаково! — грубо перебив черговий. — Жоден готель у місті Центру Мудрості тебе не пустить! І не проси, марна справа!

Вір Норін, стримуючи накипіле обурення, зовсім непристойне для земного мандрівника, почав переконувати чергового. Одначе навіть всесильна картка гостя Ради Чотирьох не допомогла.

— Я втрачу місце, коли впущу людину, яка не має документів. Особливо жінку.

— Чому «особливо жінку»?

— Не можна заохочувати розпусту.

Вперше Вір Норін відчув на собі гнітючу залежність Тормансіан від будь-якого дрібного начальника — здебільшого паскудної людини.

— Але я можу приймати друзів?

— Звичайно. У себе — будь-ласка! Одначе вночі можуть навідатися «лілові» з перевіркою, і тоді матимете неприємності — для неї, звичайно! Де ж вона?