Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Містер Коніг не мав часу на балачки. Він гучним голосом дав наказ матросам, ті кинулись до роботи, і шхуна помалу почала розвертатись за вітром, аж поки стала провою в напрямку до Макемо.
Вітер був і так легенький, а ввечері вщух зовсім. Запанувала нестерпуча духота; і на кормі, і на прові годі було заснути. Надто пекло знизу, щоб хтось міг улежати на палубі, а отруйні випари, проходячи крізь найменші шпари, слалися над судном, наче якісь лихі духи, лоскотали ніздрі й горло необачним, і ті раз у раз чхали та кашляли. Зорі мляво блимали на темному небосхилі, і повний місяць освітлював міріади клубків, волоконець та павутинок із диму, що вилися, повзли вгору й спліталися понад палубою.
— Скажіть мені,— мовив капітан Девенпорт, протираючи заболілі очі,— що сталося з матросами «Щедрості», коли вони висіли на Піткерні? У пресі мовилося, що вони спалили бриг і що розшукали їх аж багато років пізніше. Що ж саме сталося перед тим? Я завжди цікавий був про це дізнатись. Усе віщувало тим людям шибеницю. Там начебто були й тубільці. І жінки також. Певне, через те і почалися в них суперечки.
— А таки так, — відповів Маккой. — Недобрі то були люди. Відразу пересварилися за жінок. Один з заколотників, Вільямс, овдовів. Усі жінки були таїтянки. Його дружина, полюючи на морські птахи, розбилася з високої скелі. Тоді він одібрав жінку в одного тубільця. Тубільці повстали і повбивали заколотників сливе всіх. А потім ті заколотники, що врятувалися, повбивали тубільців. Жінки теж їм помагали. Та й самі тубільці вбивали один одного. Словом, кожне намагалося вбити когось. Страшні люди.
Тіміті загинув од рук двох тубільців, що на знак приязні розчісували йому голову. Тих тубільців підіслали білі, а потім білі замордували їх самих. Тулолу вбила власна його жінка: вона хотіла собі білого за чоловіка. Вони були дуже лихі. Бог одвернув од них своє обличчя. В кінці другого року всі тубільці були вже мертві; загинули на той час і всі білі, опріч чотирьох: Юнга, Джона Адамса, Маккоя, мого прадіда, та Квінтала. Квінтал теж був дуже поганий чоловік. Одного разу його жінка наловила замало риби, і він одкусив їй вухо.
— Ото наволоч! — вигукнув містер Коніг.
— Так, то були недобрі люди, — погодився Маккой і повів далі лагідно й спокійно оповідання про злочини та розпусту своїх предків. — Мого прадіда не встигли вбити, — він сам заподіяв собі смерть. Він зробив апарат варити горілку з пальмового коріння. Квінтал був йому приятель, і пиячили вони вкупі. Кінець кінцем Маккой захворів на білу гарячку, зав’язав собі камінь на шию й кинувся в море.
Квінталева жінка, та, що чоловік одкусив їй вухо, теж загинула, упавши зі скелі. Тоді Квінтал прийшов до Юнга і почав у нього вимагати його жінку. Далі пішов до Адамса. Адамс і Юнг боялися Квінтала. Вони знали, що він повбиває їх, і зарубали його сокирою. Потім Юнг помер. На цьому й скінчилися всі сварки та вбивства.
— Ще б пак! — посміхнувся капітан Девенпорт. — Адже ж не було більше кого вбивати.
— Бачите, бог одвернув од них своє обличчя, — мовив Маккой.
Ранок настав тихий, тільки ледь помітний легіт повівав зі сходу. Капітан Девенпорт звелів нап’яти вітрила і повернув шхуну ближче до напрямку вітру. Він боявся тієї страшної західної течії, що стільки разів уже позбавляла його змоги добутися до якогось притулку. Штиль тримався цілий день і цілу ніч, і матроси, що діставали зменшену пайку сушених бананів, знову почали стиха нарікати. Всі підупали на силі і скаржилися на шлункові болі через той одноманітний харч. Цілий день течія несла «Піренеї» на захід, і не було вітру, щоб повернути її в південний бік. Під час першої вечірньої вахти хтось із матросів побачив на півдні кокосові пальми. їхні пишні верхів’я колихалися над низьким атолом.
— Це острів Таенга, — сказав Маккой. — Якщо вночі не здійметься бриз, то ми пропливемо повз Макемо.
— Чому й досі нема південно-східного пасату? — спитав капітан. — Чому це? Що сталося?
— Це все через випари з великих лагун, а їх тут без ліку, — пояснив Маккой. — То вони порушують усю систему пасатів. Навіть можуть одвернути вітер і нагнати сюди шторми з південного заходу. Недарма цей архіпелаг зветься Небезпечним.
Капітан Девенпорт глянув на старого, і вже розтулив рота вилаятись, але помовчав і стримався. Присутність Маккоєва ніби глушила якось прокльони, що клекотіли йому в мозку й просилися на язик. Чимало днів пробули вони разом, і вплив Маккоїв дедалі зростав. Капітан Девенпорт мав себе за морського самовладця, він ніколи й нікого не боявся, не стримувався в слові ні перед ким. А. ось тепер він відчув, що просто не може вимовити лайку перед цим дідуганом з жіночними карими очима й лагідним голосом. Зрозумівши це, він чудом зачудувався. Адже цей дід — Маккоїв нащадок, та й годі. А Маккой, той, що із «Щедрості»? Бунтівник, якому Пощастило втекти від шибениці в Англії, втілене кровожерство й розпуста навіть за тих злих і розпусних чарів, чоловік, що помер такою страшною смертю на Піткерні!