Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
• Віктор Чернієнко «Щоденник військового лікаря»
Смерть, загорнута в червоне покривало
Уже який день поспіль триває важкий штурм Іловайська. Стільки за сьогодні вже проїхало повз мене військової техніки — не злічити... І все для звільнення окупованого ворогом важливого населеного пункту. Там знаходиться останній стратегічний шлях на схід, яким окупант постійно підтримує ворога всіма необхідними матеріалами й військовою технікою.
Ходять чутки, що під самим Донецьком противник захопив кілька великих бетонних заводів. І оті гіганти цілодобово працюють на них. Машини возять бетон до Іловайська для побудови посилених укріплень та бліндажів противника. Спробуй тепер його вибити звідти! Звичайній зброї це не під силу. Проте для нашого простого й витривалого українця це не така й нездоланна біда. Більшість окупованих земель до сьогодні ми повернули. Ще й не такі тяжкі ситуації доводилося долати.
Час обіду. Пощастило — підвезли повний бортовий «Урал» білого хліба у кузові просто неба. З водієм та анестезіологом устигли взяти дві буханки. В нашій машині під ношами ми припасли кавуна, який знайшли вчора на зворотній дорозі на Старобешеве. Там був чималий занедбаний баштан, проте більшість урожаю вже зіпсувалася. Знайшли всього кілька добрячих. Обід видався по-літньому смачним. Ще б пак — солодкий кавун зі свіжим білим хлібом! Колись так смачно було і в дитинстві у моєму селі на Вінниччині. Завершивши обід, всі відходи пакуємо і забираємо з собою. Тут і так усе навкруги забруднене байдужим до навколишнього середовища окупантом.
Біля останнього українського блокпоста знаходяться цивільні карети швидкої медичної допомоги. Медичні бригади старанно, одна з-поперед одної забирали поранених з військових машин, які під’їжджали ближче. Інколи медичних машин не вистачало, тоді потерпілих перевозили цивільними необладнаними джипами або ж просто в кузовах вантажівок, які прямували з різними завданнями в тил.
Після обіду я познайомився з цивільним лікарем однієї такої медичної допомоги. Лікар досить гарно оснащений в дорогу бронею та новим кевларовим шоломом. Він звернув увагу на мій металевий шолом зі старим штампом 1957 рік. Його хороший реанімаційний автомобіль ніби кепкував із нашої старої темно-зеленої машини УАЗ. Комплектація всередині його авто теж по-доброму викликає повагу. Розговорилися про службу. Лікар належав до одного з сучасних батальйонів спеціального призначення, які були першими кинуті на Іловайськ. Знаходився він на важкій службі з власної волі вже півроку, ще з березня. Пройшов багато важких боїв та звільнень населених пунктів. Морально міцний та хоробрий. Як приклад для інших пішов на захист нашої Батьківщини...
При неочікуваному черговому голосному залпі наших мінометів я, не відразу зорієнтувавшись, недоладно закричав команду: «Тривога! Повітря!» Лікар чимдуж побіг навколо свого авто в кювет. А на дорозі один з поважних полковників різко впав на черево і, як здібний спортивний плавець, швидко поплазував до свіжовикопаної траншеї, де вже знаходились інші командири. Ситуація була трохи комічна, проте ніхто на мене не образився. Таке нерідко траплялось. Постріл міномета-120 дуже схожий на падіння 82-го снаряда. З новим знайомим лікарем ми згодом трохи посміялися та вирішили, що це необхідно для тренування. І де б ще я ось так, однією командою, зміг би примусити полковника впасти і повзти на ліктях сорок метрів до бліндажа...
З найближчої цивільної машини хутко вистрибнула дівчина, одягнена по-військовому. Це — цивільний фотограф. Прагне передати події нашої дійсності. Швидше за все це викладається на одному із численних інтернет-сайтів, у розділах популярної тематики про передову. Фотограф уміло робить знімки всього, що трапляється на її шляху дорогою професійною фотокамерою. Моє скромне військове оснащення, старий АК-47 та брудна польова форма, звичайно, не привертають її уваги. Проте чомусь захотілося дуже, щоб і нас сфотографували. До газет ми, звісно, не потрапимо, але при можливості було б непогано колись хоч поглянути на фотокартку про важкі часи на передовій...
Один із командирів батальйону спеціального призначення розгорнув велику мапу на капоті чорного джипа. Я підійшов ближче і, на свій подив, побачив, що карта була зовсім звичайна й роздрукована просто з Інтернету. Щось на зразок популярних електронних карт для автомобілістів. Незнайомий мені командир щиро усміхнувся й пояснив, що для отримання нової узгодженої військової карти з київського генерального штабу ЗСУ необхідно чекати від трьох до шести місяців. До того ж вони дають для наступу нам карти зразка 1989 року, де більшість позначок навіть не відповідають дійсним розташуванням будівель та доріг! Ось так і воюємо... Тож хлопці самостійно роздруковують необхідні карти з популярних сайтів. І сміх і гріх... Та де наше не пропадало!