Конан, варвар із Кімерії

— Толькемек! — прошепотіла Таскела, а інші завмерли в марновірному жаху. — Значить, це не казка! Присягаюся Сетом, він дванадцять років прожив у мороці! Дванадцять років серед скелетів! Уявляю, чим він харчувався, божевільний каліка, поринутий у вічну ніч! Тепер зрозуміло, чому троє наших не повернулися з катакомб і не повернуться ніколи. Але чому він так довго чекав? Що він шукав у підземеллях? Якусь таємну зброю? Чи знайшов він її?

Єдиною відповіддю Толькемека був усе той же огидний писк. Одним довгим стрибком він обминув усі капкани й опинився в залі. Чи було це випадковістю, чи він пам’ятав про всі пастки Ксухотля? Він не був божевільним у звичайному людському розумінні. Він досить довго жив сам, аби залишитися людиною. І лише одне об’єднувало його з людьми — ненависть. Вона допомогла йому вижити в чорних коридорах.

— Так, він шукав і знайшов! — Таскела відступила на крок. — А, ти все пам’ятаєш? Після стількох років у пітьмі?

У худій руці Толькемека тремтіла химерна палиця яшмового відтінку зі світним набалдашником, на зразок гранатового плоду. Він виставив палицю перед собою, немов спис, і княгиня відскочила вбік, а з шишки вирвався яскраво-червоний промінь. Він не торкнувся Таскели, зате вцілив між лопаток тієї, що тримала за ноги Валерію.

Пролунало гучне клацання, вогненний промінь вийшов із грудей нещасної і розсипався голубими іскрами на камені жертовника. Жінка впала і почала корчитись і всихати, як мумія.

Воїн, що тримав руки Валерії, загинув другим. Дівчина сповзла з жертовника і порачкувала до стіни. Воїн теж намагався втекти, але Толькемек з незвичайною для його віку спритністю змінив позицію, і бідолаха опинився між ним і жертовником. Знову бризнув вогненний промінь, людина звалилася на підлогу, і голубі іскри посипалися з каменя.

Потім почалася бійня. Люди кричали від жаху, кидалися залою, натикались одне на одного, спотикались і падали. А посеред цього хаосу танцював і кружляв Толькемек, що сіяв смерть. Нікому не вдалося втекти у двері, бо вони були оковані металом, і це, певне, було необхідною умовою дії диявольської сили, що вилітала з “чарівної палички”, якою розмахував старий.

Ті, хто опинявся між ним і дверима чи жертовником, гинули відразу. Толькемек не вибирав собі жертв, махав своєю палицею туди й сюди, і його писк був голоснішим за всі крики. Один із воїнів у відчаї замахнувся на старого кинджалом, але так і не встиг завдати удару. Інші навіть не думали про втечу чи оборону.

І ось полягли всі люди Текультлі, окрім Таскели. Княгиня підбігла до Конана й Валерії, яка сховалася за його широку спину, нахилилась і торкнулася підлоги у відомій їй цятці. Сталеві щелепи негайно ж розтиснулися, звільнивши скривавлену ногу, і зникли в заглибленні.

— Убий його, якщо зможеш! — вона вклала в руку варвара важкий кинджал. — Моя магія тут безсила!

Конан не відчував болю. Толькемек наступав на нього, виблискуючи більмами, але зупинився, побачивши сталь у руці велетня.

І закружляв танок смерті. Толькемек намагався вчинити так, аби кімерієць опинився між ним і дверима чи жертовником, та варвар щоразу вислизав, обираючи мить для удару. Жінки спостерігали, затамувавши подих.