Грот афаліни

Чути було, як лаявся офіцер, але нерозбірливо. Може, виганяв когось з поліцейських за борт, щоб пошукав Судзіра.

— А якщо хитрує Судзір? Посидить під водою і випливе? — сказав Янг.

— Після удару Діка?! — Радж дістав з кишені носову хусточку, склав у кілька сталок і зав'язав очі Янгові.

Пішли хутко до Амари. Поліцейських, які корчилися від ударів Судзіра, на тому місці вже не було. Пришкандибали чи приповзли до води, махали катерові руками.

Амара лежав блідий, із заплющеними очима, як і раніше, дихав з хрипами і хлипанням. Крізь пальці притиснутої до грудей руки проступала кров.

— Потерпи, Амаро… Катер причалює, зараз заберемо тебе… Ти чуєш? Ти житимеш, Безсмертний! Такі, як ти, треба щоб жили! Ти постарайся жити, чуєш? — Радж розірвав на широкі стрічки свою теніску з емблемою дельфінарію. — Абдуло, підніми трохи його під плечі.

Підтримували Абдула і Янг, а Радж як зміг перебинтував Амарі груди.

— Дельфіни летять сюди! Не сюди, убік трохи! — закричав Абдула. — Чого ж вони… Чого ж ви, дурні?!

Підлітаючи до мілкого, дельфіни злітали дугою в повітря і геп, геп, геп — Дік, Єва, Бела — попадали на пісок. Дори не було, Дору, мабуть, застрілили поліцейські.

— Допоможіть їм… Чого ж ви?! — підвівся на руках, пробуючи сісти, Амара.

Янг присів, підтримуючи під спину Амару. Радж з Абдулою побігли до дельфінів, стали штовхати, тягати за хвости. Діка навіть з місця не зрушили, та за нього й братися було боязно — такий понівечено-закривавлений був хвіст. Залишили його, вхопилися за Єву, навіть до пояса у воду зайшли, тягнучи дельфінку, а потім ще й поштовхали її якнайдалі від берега. Єва поворушила хвостом, ніби проснулася, відпливла метрів на десять і знову з розгону стрибнула на пісок, важко гепнулась поруч з Діком.

Абдула виліз із води і знову схопився за Єву. Сам він не міг дати ради, з жалем і розпачем дивився то на помираючих дельфінів, то на Раджа: «Ну чого ж ти?!»

— Не треба, Абдуло… — Голос Раджа осікся.

Неможливо було дивитися на дельфінів. Вони стогнали, як люди, кліпали очима й дивилися з таким страшенним сумом, ніби збагнули якусь таємницю.

Радж обернувся й пішов на поміч Амарі і Янгу. Вони, допомагаючи один одному, встали на йоги і, обнявшись, поволі рушили в напрямку до катера.

Чути було розлютований голос офіцера: спочатку він розпікав когось на катері, потім навалився на того поліцейського, що виводив з вагончика, тримаючи напоготові револьвер, оператора і лаборанта, потім підбіг до дельфінів на березі і розрядив свій пістолет, цілячи їм у голови. Давав волю своєму гніву? Мстив за те, що не залишили в живих Судзіра?

— Мені знайомий його голос. Він мене допитував на Головному… Дельфінів… гад… — розплакався Янг.

— Тихо, ну… — заспокоював його Радж. — Може, для дельфінів це і краще. Не страждали хоч довго.

— Я знаю, чому вони не захотіли жити… — говорив схлипуючи Янг. — Може, я, читав… Може, приснилось… А може, дельфіни мені свої думки передали? У них є такий закон — не вбивати ніколи людину. Хоч би там що люди з ними робили.