Прес-центр

— Який мерзенний бруд.

— Хіба це бруд? Я не читаю вам інших документів, містер Прадо… Людина безпам’ятна, вона відкидає у минуле те, що їй не бажане чи соромно зберігати в серці… Я ж не читаю вам записів ваших розмов з дружиною в ліжку… Кожен збуджується по-своєму, в усіх нас рильце в пушку, але ж не пійманий — не злодій, а коли і цей ваш шепіт узяти та й розголосити? Дати прослухати трибуналу — а він уже прокрутить це по національному радіо, ось, мовляв, хто нами правив, — як то буде вашій мамі? Дітям? Вашій дружині…

— Дайте мені пістолет, — крикнув Прадо. — Я сам зроблю те, що мушу зробити в такій ситуації…

— Ви не зробите цього, — твердо сказав Джеймс Боу. — По-перше, ви вимовили слово «ситуація», отже, у вас іще живе логік, а не міністр Санчеса… По-друге, коли ваш друг по коледжу Ромуло Батекур публічно дав вам ляпаса за те, що ви відбили в нього Магдалену, ви ж не дали йому здачі…

Боу підійшов до стіни, де висіла картина — синьо-чорна абстракція, стрімкі, уривисті лінії, чимось схожі на нічну грозу в тропіках над океаном, — натиснув своїм страшенно товстим пальцем на раму, поманив Прадо; той устав з підвіконня і, відчуваючи ненависть до самого себе, наблизився до товстуна.

— Подивіться, — Боу кивнув на малесеньке вічко, що відкрилося на полотні. — Там ваші знайомі, дивіться…

І Прадо подивився.

У холі, майже такому, як цей, де він тільки що перестав бути колишнім Прадо, а перетворився на спустошену, байдужну до себе, розбиту, з тремтінням у ватяних ногах істоту, сиділи помічник Санчеса по зв’язках з пресою капітан Гутієрес, міністр продовольства Еухеніо і заступник міністра фінансів Адольфо; вони про щось квапливо розмовляли, і, хоч обличчя їхні були блідими, вони навіть часом посміхалися, жестикулювали, як живі люди; в жодному з них не було видно зламу, слідів тортур, боротьби…