Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Атож. Кажуть, недобре дарувати гострі предмети. Може, це й зашкодило нашому коханню?
Ми всміхаємось одна до одної. Стеня каже:
— Мені б не зашкодило, навіть якби мені подарували найгострішу річ. А який подарунок ти хотіла б одержати в річницю шлюбу, а певніше, чого сподіваєшся?
Стеня нахилилась над своєю рукою, в неї гарні пальці. Романові колись дуже сподобалися мої руки; він тоді сказав, що вони прекрасні. Я б не хотіла, щоб Стеня зараз бачила мої очі, вона змогла б вичитати з них, що мені раптом стало дуже сумно, сама не знаю чому. Але Стеня саме вирізує шкірочку навколо нігтів, ця операція вимагає уваги й акуратності. Її волосся, значно світліше, ніж у мене, звисло й заслонило обличчя.
— Не знаю, мабуть, Роман уже щось нагледів. А треба визнати, що смак у нього добрий.
— Напевно, щось, як то кажуть, з ювелірних виробів?
— Можливо. Роман каже, що цей метал, який зветься золотом, має винятково велику питому вагу, прикрашає кожну жінку і дуже стає в пригоді потім, коли жінка залишається вдовою…
Стеня підвела голову й пирснула сміхом.
— Гумор, скажу тобі, досить-таки моторошний…
— Атож.
Деякий час ми мовчимо. Я вже розтуляю рота, щоб сказати щось таке, чого, властиво, не хочу говорити, але стримуюсь. Та потім воно якось само вихопилося:
— А взагалі з цією людиною мені часом важко порозумітися.
— Що ти кажеш? — Стеня вимовляє ці слова якось байдуже, наче думала про щось інше. Старанно підпилює нігті.
— Часом мені здається, що це людина з іншого світу.
— Аз нашим татом вони легко знаходять спільну мову.
— Ну, наш тато, ти ж знаєш…
— Рідко висловлюється…
Ми сміємося з нашого батька, але насправді обидві його любимо і, хтозна, може, навіть співчуваємо йому.
— Але я з Романом часто взагалі не можу дійти згоди. Наприклад, те, що йому здається гарним, мені здається дивним, а іноді навіть огидним. І навпаки.
Я кажу: «Копчинська чудово зіграла цю роль». Він: «Мені не сподобалось. Вона була якась розтелепувата». Я: «Що це значить?» Він: «Ну, така, вона нагадувала мені одну знайому жінку з Бялої Подляської». Або йдемо ми з ним до універмагу купити килимок. Він каже: «Може, цей?» Дивлюся — жахливий! Якийсь невиразний, ну, словом, — препоганий. Я кажу: «По-моєму, краще отой». Він: «Ну, коли тобі подобається, купи той», — і робить таку міну, ніби хоче позіхнути.
— Це і є той самий, що тобі сподобався? — Стеня через плече дивиться на килимок, який лежить біля моєї тахти.
— А як тобі?
— Не дуже, — відказує вона; трохи згодом додає: — Але ж ви купуєте різні речі. Маєте телефон, нажили телевізор і холодильник. — Вона витягає руку, придивляється здаля до нігтів, чи рівно обрізані. — Тільки дитини ще не нажили…
— Ми маємо те, що хочемо. Дитини ми не хочемо, — сказала я, вже злостячись на Стеню за її влізливість.
Потім докинула: — Поки що.
— Це ти не хочеш мати дітей чи він?
— Я ж сказала — поки що. Зараз я не маю охоти, щоб у мене в животі щось заклюнулося. Мені це гидко і навіть трохи страшно. Коли мама носила тебе, мені було вже вісім років, і я добре пам’ятаю, як вона намучилась. І крім того, подумай, який вигляд у вагітної жінки! Цікаво, а ти сама згодилася б на таке?! З твоїми сучасними поглядами…
— Я думаю, якби я кохала якогось чоловіка, то мене й не треба було б довго вмовляти. І взагалі цілком можливо, що за допомогою якого-небудь самця-плідника я заведу дитину просто для себе або навіть з суспільних чи гуманних міркувань.
— Ти вважаєш, що ми повинні мати дітей тільки тому, що нас народили й виростили?
— Я думаю, що тут ніякого примусу бути не може. Хто не хоче дітей, той їх не має — та й край, — байдуже сказала Стеня. Вона вже покрила нігті лаком і простягла розчепірені пальці до телевізійної програми. — Розгорни, люба, я хочу подивитись, що сьогодні по телевізору.
— Хіба ми не вийдемо трохи погуляти?
— Охота тобі вештатись по місту?
— От ви з Романом були б до пари…
— Він так любить сидіти дома?
— В усякому разі, більше, ніж я.
— А мені здавалось, він любить їздити на мотоциклі.
— Так, любить. Часто їздить в інститут. Виїжджає за місто. Тепер, улітку, майже щодня.
— За місто? Куди?
— Знаєш, я навіть уявлення не маю, — сказала я і раптом збагнула, що не знаю, куди він їздить, коли каже: «Ех, прокатаюсь я за місто». Раніше я іноді їздила з ним, потім мені це набридло. Останній раз, здається, ми були саме у Сверкові, навіть проїжджали повз Кшиштофову дачу. Нікого не було видно, але на балконі провітрювалась постіль, отже, хтось там жив. Раніш ми інколи їздили в неділю в Закопане і там обідали. Це було досить приємно. Але найчастіше від’їжджали кілометрів за сорок-п’ятдесят від міста лише для того, щоб зупинитись біля якогось гайка або над річкою.