Над Тисою

— Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?

— Ні, мамо, у прикордонників інше діло.

— А саме?

— Та так, по комсомольській лінії.

Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.

Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?

Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.

Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:

— Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.

— Захворіла я, мамо, — ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.

— Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!

— Навіщо? Не треба мені лікаря!

— Та що ти мелеш, говорухо? Як це так — не треба тобі лікаря?

— Так. Він мені не допоможе.

— А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..

Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…

Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!

— Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.

Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали- їй давно, зразу після народження.

Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше — Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.

І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері — Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».