Смерть Верґілія

Божественний Авґуст, поза будь-яким сумнівом, скаржився, і його скарги ставали чимдалі гіркіші й гіркіші. Але на душі від його скарг робилось так добре, на диво так добре — ох, як же добре, що це взагалі ще могло отак бути! — немов з порожнечі незримої раптом явилась незрима тверда земля — той твердий, той незримий ґрунт, з якого знов постануть незримі мости — мости світу людського й людинолюбства, які слово пов’язують зі словом у відповідь, мости, на яких перехреститься погляд і погляд у відповідь, і тоді й слово, і погляд знову сповняться сенсом, — мости, що зведуть усе людство водно! Ох, аби лишень він говорив, говорив!..

І Авґуст таки говорив — ні, не говорив, а й далі кричав, уже не знаючи стриму у своїх невгамовних, пересипаних лайкою скаргах:

— На тебе подивишся, тебе як послухаєш — ти і чистесенький, і доброчесний, і скромний, тільки ж надто чистесенький, надто скромнесенький, надто уже доброчесний, щоб усі ці чесноти не викликали підозри… Зі своєю так званою скромністю ти ніколи собі не дозволив би посісти який-небудь пост, коли б я тобі його й запропонував; та ніколи б я і не зважився тобі його запропонувати, бо насправді такого поста взагалі не придумаєш, щоб тобі догодити, хай би який там він був — чи то сенаторський, чи то проконсульський, а чи ще вищий; він прийшовся б тобі все одно не до шмиги, і взагалі, я надто в’ївся тобі в печінки, надто глибоко ти ненавидиш мене, щоб з моїх рук прийняти який-небудь пост! Авжеж, через ненависть до мене ти мусив узятися за віршування, відгородитися муром поетичної незалежности, адже те, чого ти далебі вимагав від мене — щоб я відступився й полишив тобі своє місце, — цього я зробити для тебе не міг і не можу, не кажу вже про те, що ти все одно відкинув би й цю мою пропозицію, бо посісти мій пост ти нездатний, а позаяк усвідомлюєш це, то хоч-не-хоч ненавидиш і пост. Усе це ти чиниш через таку свою ненависть, а позаяк ти це чиниш, то свою ненависть розпалюєш знову і знову…

— Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.

— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..