Iсторичнi есе. Том 1
- Автор: Лисяк-Рудницький Іван
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 1». Краткое содержание книги:
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Драгоманов уважав, що від часу Великої революції Франція пішла хибним шляхом.
“Франція, у якій від 1789 р. складено кільканадцять конституцій [це було написано у 1881 р.], спробувала відтоді чотири революції, і все-таки вона витерпіла три солдатських перевороти, і ледве з недавнього часу має слабкі й незміцнілі зародки муніципального самоуправління, все ще неповну свободу друку та зборів і не має свободи асоціацій: у Франції навіть синдикальні камери робітників не визнані законом — і що найбільш характерно — існування цих асоціацій робітників, як і багато інших свобод, суперечить саме законам, виданим у час великої революції (1791–1796), з тією метою, щоб перешкодити відновленню старих і встановленню контрреволюційних асоціацій! Ось що значить турбуватись про зміну самодержавства монарха самодержавством народу, не входячи в аналіз того, що саме становить політичну свободу!”[318]
Вираз “самодержавство народу” в останньому реченні — натяк на відому теорію народного суверенітету, згідно з якою джерелом влади й авторитету повинна бути воля народу. Класичною формою цієї теорії є доктрина суспільного договору, тобто передання громадянам своїх прав урядові. Руссо зробив у цій доктрині суспільного договору революційний поворот, що свого часу правив для французької революції ідеологічним виправданням якобінської диктатури. У XIX ст. історично необгрунтована доктрина суспільного договору зажила недоброї слави, але теорія народного суверенітету, необмеженої влади народної волі залишилась незаплямованою в демократичних колах. Драгоманов, м’яко кажучи, дуже скептично ставився до цієї теорії. Він вірив у непорушні права осіб та природніх груп (громад, економічних груп, національностей). Для нього свобода полягала в політичному та соціальному плюралізмі, тоді як доктрина народної волі очевидно вела до процесу нівеляції і до створення великих, централізованих, колективних органів.
“Поняття про “народну волю” майже протилежне поняттю про “політичну свободу”!... “Народна воля” на практиці не може бути нічим іншим, як тільки волею більшості, а в державах великих, так відмінних від стародавніх держав общинних чи кантональних, — нічим іншим, як волею більшості представників більшості народонаселення. Очевидно, що самодержавство такої “волі” тим частіше може зовсім розбігатися з інтересами значної частини населення і найсуттєвішими правами осіб, груп, областей і навіть націй”[319].
Розвиваючи цю думку, Драгоманов додає, що доктрина абсолютизації народної волі може спричинитися до створення диктаторських режимів. Це підтверджується прикладами тираній у грецьких містах-державах, римського цезаризму, якобінської диктатури Комітету громадянського порятунку, бонапартизму Першої та Другої імперій. У всіх цих режимах абсолютна влада уряду, на загальну думку, походила з волі народу і нею узаконювалася. Наполеон I і Наполеон III вдавалися навіть до плебісцитів, і щоразу “народна воля” схвалювала конституційні поправки і розширення влади, якого вимагав уряд. Драгоманов зазначає, що московські слов’янофіли також люблять уживати аргумент про волю народу: для них цар є втіленням волі російського народу. Драгоманова турбувало й те, що російські демократи також говорили про всемогутність народної волі. Ми показали, що Драгоманов розумів під політичною свободою. Цікаво подивитися, де він бачив історичне коріння лібералізму. У своїй ранній праці про Таціта він заперечував тезу Монтеск’є про те, що свобода зародилася у германських лісах. Він указував на Римську імперію з її правлячою гуманітарною і космополітичною стоїчною філософією, освіченим законотворенням, покращенням долі жінок і рабів, поступовим розширенням місцевих прав і самоврядуванням громад та провінцій[320]. Тут ми не можемо оцінювати ці погляди. Досить сказати, що згодом сам Драгоманов висловлював дуже відмінну думку, виводячи лібералізм з інституцій територіального та класового самоуправління і феодального парламентаризму пізнього середньовіччя.
318
Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 259.
319
Драгоманов М. П. Историческая Польша... — С. 318–319.
320
Порівняй: Слюсаренко X. Студії Драгоманова з історії Риму // Драгоманівський збірник. — С. 243 й наступні.