Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
— Навіщо вам мені допомагати? Заради царського престолу?
— Престол і корона мені пасуватимуть, не заперечую. Але я хочу не лише їх. Невже вас так дивує моє бажання захистити своїх співгородян — як ви захищаєте ваших відпущеників? Меєрин, ваша преосяйносте, не витримає ще однієї війни.
То була гарна відповідь, яка здалася Дані чесною.
— Я ніколи не хотіла війни. Я перемогла юнкайців і зглянулася на їхнє місто, хоча могла його пограбувати. Я відмовилася приєднатися до царя Клеона, коли він пішов на них походом. Навіть зараз, коли Астапор обложено, я утримуюся від дій. Щодо Карфу… я ніколи не робила карфійцям нічого поганого…
— Зі злого наміру — ні. Але Карф — місто купців. Вони полюбляють дзенькіт срібних монет, блиск жовтого золота. Коли ви знищили невільницьку торгівлю, цей удар відчули від Вестеросу до Асшаю. Карф дуже залежить від своїх рабів. Так само, як Толос, Новий Гіс, Лис, Тирош, Волантис… цей список довгенький, моя царице.
— Ну то хай юнкайці приходять! У мені вони знайдуть ворога, страшнішого за Клеона. Я радше загину в боротьбі, ніж поверну своїх дітей до неволі!
— Можливо, є інший вибір. Гадаю, що юнкайців можна переконати дозволити вашим відпущенцям зберегти свободу — якщо ваша превисокість погодяться, щоб Жовте Місто віднині й надалі могло купувати, навчати і продавати невільників. І тоді більше не проллється кров.
— Окрім крові тих рабів, котрих юнкайці, як ви кажете, «навчатимуть», — заперечила Дані, хоча і побачила у словах Гіздахра зерно істини. «Можливо, це найкраще, на що нам варто сподіватися.» — Ви не сказали, що кохаєте мене.
— Скажу, якщо така воля вашої преосяйності.
— Це не відповідь закоханого чоловіка.
— А що таке кохання? Тілесна жага? Жоден чоловік, не позбавлений чоловічих місць, не може поглянути на вас, Даянерис, і не відчути жаги. Але я хочу одружитися з вами не з хіті. Перед тим, як ви з’явилися, Меєрин помирав. Нами правили старі зі зморшками на вислих прутнях і стариці, чиї мертві піхви висохли на порох. Вони сиділи нагорі пірамід, сьорбали плодове вино і просторікували про велич Старого Царства — поки повз них летіли століття, і цеглини міста розсипалися в пилюку. Звичаї та осторога тримали нас у залізних рукавицях, поки ви не розбудили це місто вогнем та кров’ю. Розпочалися нові часи, стали можливі нові речі. То ви підете за мене заміж?
«Він зовсім не бридкий на обличчя, — сказала собі Дані, — та й язика має спритного, як личить цареві.»
— Ану поцілуйте мене! — наказала вона.
Він знову взяв її руку і поцілував пальці.
— Не так. Поцілуйте, як дружину.
Гіздахр узяв її за плечі так обережно, наче вона була кволим пташеням. Схилившись уперед, притиснув свої вуста до її. Поцілунок був легкий, сухий, швидкий. У Дані всередині не тьохнуло геть нічого.
— Поцілувати вас… знову? — запитав він, скінчивши.
— Ні. — На терасі у її купальній водоймі жили маленькі рибки, що зазвичай пощипували їй ноги. Навіть їхні поцілунки були палкіші за пристрасть Гіздахра зо’Лорака. — Я не кохаю вас.
Гіздахр знизав плечима.
— Кохання виникає з часом. Таке трапляється.
«Та не з нами, — подумала вона. — Не тоді, коли тут поруч Дааріо. Я хочу його, не тебе.»
— Одного дня мені доведеться рушити на Вестерос і повернути собі Семицарство, що належало батькові.
— Одного дня на кожного чекає смерть, але сидіти і чекати її — марна справа. Краще проживати один день за іншим у клопотах життя, не переймаючись.
Дані склала руки разом.
— Слова — то вітер. Навіть такі вагомі, як «кохання» та «мир». Я віддаю перевагу справам. У моєму Семицарстві є звичай: лицарі чинять звитяги або вирушають у небезпечні походи, щоб довести красним дівам, яких кохають, свої лицарські чесноти. Вони шукають чарівних мечів, скрині скарбів, корони, вкрадені з драконових печер…
Гіздахр підняв брову.
— Єдині дракони, яких я знаю — це ваші. Чарівні мечі стрічаються навіть рідше. Але золотих перснів, корон та скринь монет я принесу вам, скільки забажаєте.
— Я бажаю миру. Ви казали, що допоможете припинити різанину, яка чиниться щоночі на моїх вулицях. А я кажу: зробіть це. Покладіть край війні у пітьмі, добрий пане. Це й буде ваше випробування на вимогу красної діви. Дайте мені дев’яносто діб — днів та ночей — без жодного вбивства, і я знатиму, що ви гідні престолу. Ви можете це зробити?
Гіздахр замислився.
— Дев’яносто днів без жодного трупа, і на дев’яносто перший ми поберемося?
— Можливо, — хитро примружилася Дані. — Юні дівчата відомі легковажністю. От візьму й завимагаю ще чарівного меча!