Безцінний

Здалеку готель на Калятівках справляв враження масивного, зблизька мав вигляд фортеці, спроектованої так, щоб витримати буревії, лавини, землетруси й ядерну війну. Особливо вражали стіни з тесаних кам’яних блоків.

Готель був навдивовижу великий. З боку галявини здавався триповерховим — скляний пояс ресторанного ярусу, а над ним два поверхи готельних номерів. Зблизька, з боку входу, було видно, що над номерами є мансарда, де зазвичай були помешкання обслуги. Окрім цього, під рестораном був іще вхід до готелю й буфету, а ще нижче якісь господарські приміщення і лижний сервіс.

— Ви гадаєте, що десь тут є вхід до печер? — запитала Зоф’я. — Тут взагалі є якісь печери?

— Є, — відповів Анатоль. Усі четверо піднімалися широкими сходами до готелю. — Це вапнякові скелі. Але я сумніваюся, що хтось міг там щось сховати. Ви собі скоріше за все уявляєте великі зали, сталактити, сполучені зі сталагмітами, підземні озера й таке інше. А татранські печери — це радше кам’яні тунелі, плетиво каналізаційних труб, протягом більшої частини року все залите водою. Навіть якщо хтось сотворив диво й заховав там щось більше, ніж огризок яблука, то я дуже сумніваюся, що ваші картини це пережили, якщо їх не закрито в якихось герметичних саркофагах. Але в Татрах ніде немає настільки великих печер, щоб заховати колекцію скринь.

— Це не скрині з картинами, — мовила Лоренц. — У Львові ми дізналися, що Ашкеназі зняв їх або вирізав з підрамників і зберігав у рулонах. Для кількох десятків скринь фактично потрібна бальна зала, кілька десятків рулонів помістяться у великій шафі, комірчині або сховку для щіток. Оце й шукаємо.