Світанок

— А вона… дебеленька.

Я насупилася. Мені вона здавалася легенькою, як пір’їнка.

Мабуть, усі мої відчуття ваги й міри збилися.

— Дебеленька — це добре, — зауважив Чарлі, уздрівши мій вираз. А потім пробурмотів сам до себе: — Їй ліпше бути міцненькою, коли наокруж коїться таке божевілля, — він легенько погойдав її на руках із боку в бік. — Наймиліше немовля з усіх, що я бачив… включно з тобою, дитинко. Вибач, але це правда.

— Я й так це знаю.

— Миле немовля, — повторив він, але цього разу слова були схожі на квоктання.

Я вже бачила нове почуття на його обличчі — бачила, як воно помалу зроджувалося там. Чарлі так само легко піддався її чарам, як і всі ми. Дві хвилини в нього на руках — і він уже в її руках.

— Можна мені прийти завтра?

— Звісно, тату. Певна річ. Ми нікуди не подінемося.

— Краще вам і справді ніде не діватися, — суворо сказав він, але обличчя його було м’яким, адже він і досі споглядав Ренесму. — До завтра, Нессі.

— Ні! І ти туди ж!

— Га?

— Її ім’я Ренесма. Рене плюс Есме, злиті в одне. І жодних варіацій, — я силкувалася заспокоїтися, при цьому глибоко не вдихаючи. — Хочеш знати її друге ім’я?

— Звісно.

— Карлі. Через «К». Як Чарлі плюс Карлайл, злиті в одне. Усмішка осяяла обличчя Чарлі, і від неї навколо очей проявилися зморшки. Мене це заскочило зненацька.

— Дякую тобі, Білко.

— Дякую тобі, тату. Стільки всього так швидко перемінилося! У мене й досі голова йде обертом. Якби зараз тебе не було поруч зі мною, я не знаю, як би я взагалі не втратила… ґрунту під ногами…

Я збиралася сказати «не втратила себе». Але для нього це буде забагато.

У Чарлі забурчало в животі.

— Ходи поїж, тату. Ми нікуди не подінемося.

Я згадала, як сама почувалася, коли вперше діткнулася цієї казки: здавалося, що все зникне з першими променями ранішнього сонця.

Чарлі кивнув і неохоче повернув мені Ренесму. Він кинув оком мені за спину — в будинок; якийсь час, поки він роздивлявся велику світлу кімнату, очі його були якимись дикими. Усі й досі були там, окрім Джейкоба, котрий здійснював рейд у холодильнику на кухні. Аліса напівлежала на нижній приступці сходів, а Джаспер поклав голову їй на коліна; Карлайл схилив голову над грубезною книжкою; Есме щось наспівувала собі під ніс, роблячи нотатки в блокноті; Розалія та Еммет попід сходами будували фундамент грандіозного карткового будиночка; Едвард перемістився до піаніно і щось собі тихенько награвав. Не було жодного знаку, що день завершується, що вже час вечеряти або хоча б змінити заняття, готуючись до вечора. Щось невловимо перемінилося в атмосфері. Каллени вже не прикидалися, як раніше, — завіса людськості відхилилася зовсім трошки, але достатньо для того, щоб Чарлі відчув різницю.

Він стенув плечима, похитав головою і зітхнув.

— До завтра, Белло, — нахмурився він і додав: — Я хотів сказати… Ти маєш гарний вигляд… Просто треба звикнути.