Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
— Поклади в кишеню. Портмоне треба відкрити й закрити п'ять разів підряд, за шостим усе рознесе на друзки… Запам'ятай адресу…
Руа поліз по блокнот, Мюллер взявся за голову:
— Ти збожеволів?! Ні, все-таки кримінальники навіть твого рівня як малі діти! Я називаю тобі адресу про всяк випадок, мало що може статися; запам'ятовуй, записувати не можна. Пробирайся дворами, в тебе є година, щонайбільше дві…
Він продиктував адресу, попросив, щоб Руа повторив двічі, показав йому будинок і вулицю на розкладеній кишеньковій карті, потім сказав пароль, попросив кілька разів повторити.
— Не забудь закінчити словом «розпишіться». Той хлопець — його звуть Ойген, — до якого я тебе посилаю, ніби машина. Якщо ти сплутаєш хоч на йоту, він тебе прошиє з пістолета. Віддай йому саквояж, дочекайся, поки він проведе мимо тебе Штірліца в туалет. Ти пам'ятаєш Штірліца? Ти прибрав у його особняку мого шофера Ганса. Я тобі сто разів показував його фото. Після цього швидко йди звідти і, нікого не чекаючи, починай клацати портмоне. Як тільки пролунає вибух, тікай — там поряд росіяни, їх поки що притримують, але довго це не протягнеться, кінець, брат… Потім ляж на грунт, твої явки в мене в голові, жди зв'язку… Ти абсолютно чистий, в партії, слава богу, не був, а всі наші з тобою справи я спалив — так що ліпи із себе страдника, таких люблять. Але дуже не лізь, небезпечно, хоч допомагай росіянам, у чому тільки зможеш. Знадобиться на майбутнє… Ну, з богом.
Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.
…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні…
…А Штірліц зробив так, немов виконував те, що було заздалегідь відрепетирувано Мюллером.
Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває.
Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!»
Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…
…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»