Вогнем і мечем. Том перший

— Ну ж бо з вилами до гною, хами! Вам це більше личить, аніж шабля.

— Хоч ми й хами, зате сини наші шляхтою будуть, бо від панянок ваших породяться!

Якийся козак, певно, задніпровський, вискочив уперед і, стуливши долоні рупором, заволав могутнім голосом:

— У князя дві небоги! Скажіть, щоб Кривоносу їх прислав…

Панові Володийовському, ледве він почув таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він одразу ж пустив коня на запорожця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, пізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

— Володийовський летить! Володийовський! Дивись же, ваша милость! Он! Он!

— Бачу! — закричав пан Заглоба. — Уже підскакав до нього! Уже б’ються! Раз! Два! Дай же йому! Добре бачу! Ого, все! Оце мастак, щоб ти здоровий був!

І справді, з другого замаху блюзнір, як громом уражений, упав на землю, до того ж головою до своїх, що було лихою прикметою.

Тим часом вискочив другий у червоному кунтуші, здертому із якогось шляхтича. Він підлетів до пана Володийовського трохи збоку, але кінь під ним у момент удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, й відразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо він зробив рух самою тільки долонею, такий легкий і м’який, що майже непомітний, і шабля запорожця фуркнула в повітря. Пан же Володийовський схопив його за комір і разом із конем помчав до своїх.

— Брати ріднії, рятуйте! — волав бранець.

Але спротиву не чинив, знаючи, що поворушись він, і враз буде порубаний шаблею. Отож він іще й коня бив п’ятами, щоб не зупинявся. І пан Володийовський вів його, як вовк козу.

Побачивши це, сипнули один на одного вояків по п’ятнадцять із кожного боку — більше на вузькій греблі не могло поміститися. Тому сходилися супротивники поодинці. Воїн стинався із воїном, кінь із конем, шабля із шаблею, і любо було глянути на цю вервечку поєдинків, які обидва війська спостерігали з величезною цікавістю, намагаючись угадати по них, що станеться далі. Вранішнє сонце світило над стинальниками, а повітря було таке прозоре, що можна було розгледіти обличчя з обох боків. Глянувши здалеку, хтось сказав би, що це якийся турнір або забави. Але часом із скопища вилітав кінь без вершника, часом труп падав із греблі у чисте плесо води і та розбризкувалася золотими іскрами, а потім ішла хвилястими колами далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх рицарів, і їм самим кортіло зітнутися. Кожен зичив своїм звитяги. Раптом пан Скшетуський сплеснув долонями, аж задзвеніли нараменники, і вигукнув:

— Вершул загинув! Із конем упав… Погляньте: він на тому білому сидів!

Але Вершул не загинув, хоч справді упав разом із конем, бо їх обох скинув велетень Полуян, колишній козак князя Ієремії, а нині другий після Кривоноса воєначальник. Це був славний наїзник, котрий ніколи цієї забави не минав. Такий сильний, що легко міг зламати дві підкови відразу, він був незвитяжний у герцях. Скинувши Вершула, він ударив на хвацького офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розітнув його навпіл. Решта, перелякавшись, відступила, і, побачивши це, пан Лонгінус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.

— Погибнеш! — крикнув Полуян, побачивши зухвалого мужа.

— Що вдієш? — відповів пан Підбип’ята, замахуючись шаблею.

На жаль, не мав він при собі свого Зірвикаптура, бо, призначивши його для великої мети, не послугувався ним у герцях — меч був у хоругві при вірному слузі-зброєносцеві. Зараз же пан Лонгінус мав тільки легку шаблю часів короля Баторія із блакитним і позолоченим лезом. Перший її удар Полуян витримав, хоч одразу відчув, що має справу з неабияким вояком, бо шабля у нього в руці аж затремтіла. Витримав він і другий, і третій удари, після чого чи то більшу вправність супротивника у фехтуванні розпізнав, чи то перед обома станами своєю страшною силою похвалитися схотів, чи то, припертий до краю греблі, під натиском велетенської кобили пана Лонгіна боявся впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина у могутні обійми поперек схопив.