Переможець отримає все
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-39-5
- Жанр: Остросюжетные любовные романы
Электронная книга - «Переможець отримає все». Краткое содержание книги:
Видавництво «Зелений пес» має за честь повідомити: відтепер усі літературні новинки Маестро інтелектуального детективу, як називають його шанувальники, представлятиме персональна авторська серія, яку ми саме так і назвали. А дебютує серія гостросюжетним детективом «Переможець отримає все».
Коли хтось загадковий спробує очорнити світ, у якому ти живеш, ти повстанеш, аби перемогти. Бо лиш сильні чоловіки вміють перемагати, бо лише переможці отримують все!
Тож, любі читачі, приємних вам відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Лема лежав нерухомо і, здавалося, не цікавився тим, що промовляв його переможець.
— Є ще один варіант, — мовив Віктор, викидаючи недопалок, — відпустити тебе. Але це взагалі безглуздя. Тоді до всього, що я казав, «Летючий Мадяр» знову з'явиться на дорогах. Цей варіант найгірший. А інакших я взагалі не бачу. То що мені робити? Чого ти мовчиш? Ти хоч розумієш, що я кажу? Ти розумієш, що одне з трьох я мушу зробити?
Віктор підійшов і попхав його черевиком у плече. Той перекинувся на спину, але погляд його знову знайшов Віктора.
— Відвези мене, — мовив Лема, — до Руданова на вулицю Гагаріна, двадцять п'ять. А потім роби, що хочеш. Мені однаково.
— Куди? — не зрозумів Віктор. — Де це?
— Житомирська область.
— Ти з глузду з’їхав? На оцьому? Нас на першому КП спинять — без скла.
— То постав скло, — байдуже мовив Лема. — Гроші в бардачку. Усі твої гроші.
— Навіщо тобі туди? — запитав Віктор.
— Не хочу більше з тобою говорити. — Лежачий відвернувся. — Ти не знаєш, як вчинити, — то я тобі кажу. Не підходить — роби, що хочеш. Байдуже.
Він замовк. Усе, що робилося останнім часом, було божевіллям. І Віктор зловив себе на думці, що розуміє це, але не дивується. Та й чому дивуватися? Божевіллям було все його життя, відтоді, коли побачив жінку на ім'я Зоряна.
Божевілля тривало ще триста двадцять кілометрів, якщо у відстані, і понад шість годин, якщо брати за часом. За годину з гаком їм вдалося дістатися автосервісу в передмісті Львова. Ще дві години тривали пошуки скла для джипа й ремонт. А потім Віктор витиснув максимально допустиму швидкість. Лема наче виключився. Мовчки втупився в одну точку, наче навколо нічого не існувало. В одному містечку, відчувши, що в самого починають тремтіти руки, Віктор затягнув його до кав'ярні. «Якщо ти щось викинеш, я вирублю тебе при всіх і завезу туди, звідки ти ніколи не потрапиш до свого Руданова». Лема наче й не почув, а за столом сидів у низько насунутому капелюсі, так, як наліпив його Віктор, аби ніхто не впізнав, борони Боже. Коли ж Віктор наказав їсти, той мовчки запхав у себе те, що було на тарілках, і відключився знову.
Уперше заговорив Тарас уже на в'їзді до Руданова, промовивши при цьому лише чотири слова — двічі «направо», один раз «наліво» й насамкінець — «усе». Віктор зупинив машину. Це була, вочевидь, давно збудована хата, звичайна, одноповерхова, такі, як будують по селах. Подвір’я мало охайний вигляд, вимощене плиткою. Добротна огорожа. А поруч із хатою стояв нової забудови гараж. Одразу кидалися в очі потужні ворота з сучасними замками. Та й самі ворота здавалися вищими, ніж зазвичай. Тут жив «Летючий Мадяр». Гараж являв собою житло цього монстра автодоріг і зараз у ньому — Віктор не сумнівався — стояв інший джип — знайомий йому сріблястий «Черокі». На ньому приїздив сюди Лема, перевтілюючись тут у привида і відбуваючи для виконання своїх незрозумілих задумів.
Тарас повільно відчинив дверцята й рушив до хати. Пішов за ним і Віктор. Двоє величезних неприв’язаних псів вискочили з ніші під гаражем і завиляли хвостами біля Леми, та той їх наче не бачив. І вже піднімаючись на ґанок невисокими сходами, Віктор уздрів металеві П-подібні швелери, поварені знизу догори так, наче ними мало щось заїздити до хати. Вони увійшли в темні сіни, а потім і в передпокій.
Двері до кімнати були широко відчиненими — на обидві половинки, і щойно вони переступили поріг, у сусідній кімнаті, яка взагалі не мала дверей, почувся якийсь звук, ніби завівся моторчик і крізь арку виїхав блискучий візок — крісло на чотирьох колесах — двоє більших і двоє менших. Усе блищало, а чорна резина коліс швидко котила цей дивовижний механізм до них у передпокій. Вона була гарна — та, що керувала дивом, котре язик не повертався називати інвалідним кріслом. Каштанове волосся, не надто довге, до плечей, приємне худорляве обличчя з правильними рисами, гарні доглянуті руки… От тільки погляд її був якимсь згаслим, безбарвним.
— Тарасику! — вигукнула вона. — Ти повернувся? Так скоро! А… хто з тобою? Ти ж не сам…
Лема підійшов мовчки, нахилився і, обійнявши, поцілував її у щоку. Потім потягнув собі стільчик і впав на нього поруч із її кріслом.
— Хто це, Тарасику? — Вона взяла його за руку й запитливо глянула на Віктора.
Погляд її наче прагнув намацати того, хто був перед нею, але не міг. Ця красива жінка була… сліпою.
— Це… — важко мовив Лема, — це останній із них.
Риси її обличчя загострилися, вона щось думала, а потім запитала:
— А чому він тут?
— Він переміг мене.
Цього разу мотор її «машини» не увімкнувся. Взявшись руками за колеса, вона повільно під’їхала до Віктора. Щось завмерло у грудях, коли ця маленька ручка з лакованими й ледь помітно загостреними нігтями торкнулася його ременя штанів, потім поповзла догори і стиснула тканину светра.