Час смертохристів. Міражі 2077

Гайдук з Невінчаним, струшуючи з себе сніг, важко дихаючи, підняли картонну скриньку з подарунками для Вебера на п'ятий поверх. Загальний ліфт для смердів не працював, бо в кожну квартиру неосюзеренів вів персональний підйомник.

Двері відкрив господар — худенький і маленький дідусь, завжди до всіх усміхнений і завжди цікавий до всього, що його оточувало. Лисий череп цього божого лопушка збоку і ззаду прикрашала хвиля сніжно-білого сивого волосся, а маленькі зеленкуваті оченята ховалися за кущастими сивими бровами; подеколи Альфред Ісаакович брав ножиці й зістригав брови, які згодом знову відростали, і очі ставали схожі на чисті озерця, зарослі очеретом.

На майданчику п'ятого поверху, перед тим як увійти до квартири Вебера, Гайдук здер з себе маску технічного інтелігента B.C.Петренка; маска була потрібна внизу, бо при вході до під'їзду довелося пройти перевірку документів.

— Заходьте, заходьте, — зрадів Вебер. — Я вітаю вас з днем мого народження! Ви перші і, мабуть, останні гості. Але дорогі й бажані. А це що за скриня? Сподіваюсь, не вибухівка?

— Там те, що ви любите, — заспокоїв його Невінчаний. — Рибка, лимони, шоколад. І тютюн вірджінський.

З тієї пори, як померла дружина Альфреда Ісааковича, його кохана Люся, Людмила Соломонівна, старий майже не виходив з квартири, та й до нього майже ніхто не приходив. Син його, доктор Йоханан Вебер, працював у Стенфордському університеті, на Західному узбережжі Америки, і не приїздив до батька. Допомагав Альфреду Ісааковичу по господарству племінник Гена, старий парубок, який, побачивши гостей, негайно зник. Стара, занедбана квартира з меблями сторічної давності, була завалена книжками і нагадувала бібліотеку, скомплектовану без всякої системи. Тільки Альфред Ісаакович знав, де можна знайти унікальне видання поезій Рільке або найновіший підручник «Комп'ютерні психози та методи їх лікування». Професор Вебер убраний був у темно-бордовий халат, на шиї — біла з дрібним чорним малюнком хустка-арафатка, наче Альфред Ісаакович належав до армії моджахедів. Сам він величав себе німецьким євреєм, або єврейським німцем з домішкою української, російської, угорської і циганської крові, за покликанням — «українським націоналістом з людським обличчям». Він дуже пишався, що живе в будинку, освяченому іменем Грушевського, якого вважав одним з найбільших учених світу.