Лабіринт

— Він досі живий?

— Наскільки я знаю. Утім, я так і не змогла його знайти.

— А які в нього були взаємини з твоєю тіткою?

— Не знаю, сподіваюся, він розкаже мені про це. Він є моєю єдиною сполучною ланкою з нею та з іншими речами.

«Із лабіринтом, сімейним деревом і моїми снами!» — докинула Еліс подумки.

Підвівши очі, дівчина помітила, що Уїл досить спантеличений, але зацікавлений.

— Не можу сказати, що я щось утямив, — промовив він усміхаючись.

— Це я пояснила не дуже добре, — завважила Еліс, — краще поговорімо про щось менш складне. Ти так і не розповів, що робиш у Шартрі.

— Як і кожен американець у Франції, я намагаюся писати.

Еліс знову всміхнулася.

— Невже Париж не є для цього традиційнішим місцем?

— Я почав звідти, але, гадаю, для мене він надто, ну... безликий, якщо ти мене розумієш. Мої батьки знають тут декого. Мені це сподобалось і закінчилося тим, що я тут застряг.

Еліс тільки кивнула, сподіваючись, що Уїл оповідатиме далі. Натомість він повернувся до її розказаної раніше історії.

— Візерунок, про який ти згадала, — промовив Уїл обережно, — той, що ти бачила на розкопках і в будинку Грейс... що в ньому такого особливого?

Еліс трохи вагалася.

— Це лабіринт.

— Тоді ось чому ти тут, у Шартрі? Щоб відвідати собор?

— Не зовсім... — відповіла Еліс і несподівано зупинилась, оскільки тривога повернулася. — Я власне приїхала побачитися зі своєю подругою Шелаг. Імовірно, вона у Шартрі. — Еліс полізла до сумочки, витягла звідти папірець із адресою і передала Уїлові. — Я ходила туди раніше, але там нікого не застала. Тому й вирішила оглянути місто, а потім повернутися туди через годину абощо.