Мотря

— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.

— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.

— Що ж він, здоровий?

— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.

— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?

— Як для кого.

Марія Федорівна підняла очі до ікони.

Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.

— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.

— Не за ними, а за правдою.

— Себто, по моїм боці брехня.

— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.

— Хто тобі говорить, що на ласці?

— Сама це бачу.

Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.

Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.

Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.

Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.

То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.

Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.

— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.

— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.

— Але ближні не діляться з нами.

— Не мають чим.

— Є такі, що мають.

— Хто?

— Хоч би перший гетьман.

Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.

— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.

Любов Федорівна всміхнулася.

— Але почесті для себе тримає.

— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.

— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.

— А який же в нас може бути вищий "гонор", як генеральний обозний або генеральний суддя?

— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.

— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.

— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: "Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!"

Кочубей розсміявся вголос.

— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.