Етюди про звичаї

— Пане Ежене! Пане Ежене, вас кличе хазяйка, — гукнула Сільвія.

— Пане, — сказала йому вдова, — добродій Горіо і ви мали виїхати п'ятнадцятого лютого. Минуло вже три дні — сьогодні вісімнадцяте; вам обом доведеться заплатити мені за цілий місяць, та якщо ви поручитесь за батька Горіо, то мені досить буде вашого слова.

— Чому? Хіба ви йому не довіряєте?

— Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам'яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум'янився, — наче помолодшав.

— Я за все відповідаю, — сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.

Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б'яншон.

— Добрий день, батьку, — мовив Ежен.

Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:

— Як вона себе почуває?

— Добре. А ви?

— Непогано.

— Не втомлюй його, — сказав Б'яншон, відводячи Ежена в куток.

— Ну що? — спитав Растіньяк.

— Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.

— Можна його перевезти?

— Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.

— Добрий мій Б'яншоне, — сказав Ежен, — нам удвох доведеться доглядати його.

— Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.

— І що ж?

— Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме — не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить — щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.

— Графиня? — спитав Ежен. — Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?

— Атож.

— Залиш нас на хвилину, — сказав Растіньяк, — я його висповідаю, мені він усе розкаже.

— Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.

— Не турбуйся.

— Завтра вони добре веселитимуться, — сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. — Вони їдуть на великий бал.

— А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?

— Нічого.

— Анастазі приходила? — спитав Растіньяк.

— Так, — відповів Горіо.