Лицарі Дикого Поля. Том 2

Одного дня наприкінці грудня пан Матвій стояв на самоті біля ставка, укритого тонкою скоринкою льоду, та зі смутком дивився на заснулий сад, почорнілий ліс і побілілі околиці. Низьке, похмуре небо робило зимовий пейзаж ще більш похмурим і непривабливим. І так само похмуро було на душі у Клесінського. Після подій минулої осені пан Матвій сильно здав. Той, хто знав його в минулому, жахнувся б, якби побачив чоловіка тепер, — раніше повний сил, владний красень полковник немов постарів в одну мить. Муки туги, совісті та жалю про скоєне зовсім змучили його, перетворили на старого. Клесінський згорбився, дуже посивів, навіть чорні вуса його стали білими, немов сніг.

Минуло понад два місяці з дня таємничої загибелі Орисі. І ця смерть сповнила всіх мешканців Волховиць нестерпним горем.

Михайлик дуже важко переживав смерть дівчини. Підліток щиро прикипів до неї й часто, залишаючись один, гірко плакав, приховуючи свої сльози від оточення. Йому було нестерпно боляче усвідомлювати, що єдиної душі, яка стала для нього рідною, більше немає на цьому світі. І як важко мучилася нещасна Орися, що не витримала душевних терзань та наклала на себе руки! Михайлик, знехтувавши забороною церкви молитися за самогубців, часто гаряче молив Бога простити грішну душу покійної раби Ірини. Хлопчик звинувачував себе в тому, що не здогадався втримати дівчину від цього страшного кроку. Якби він був трохи уважнішим, трохи хоробрішим та менш поміркованим, то Орися була би живою!

Не менш важко, ніж Михайлик, переживав смерть дівчини й отець Сергій. Нещасний батюшка вважав себе винним у всьому. Краще б він промовчав тоді, ніж, розкривши таємницю сповіді, штовхнув бідолаху на такий страшний гріх. «Усе життя мучитимуся від усвідомлення цього! — думав отець Сергій. — Так мені і треба! Ось воно, покарання за мій гріх — муки совісті до кінця моїх днів! На мені лежить вина за смерть цієї нещасної!»

Але гірше, ніж муки цих двох, були страждання пана Матвія. Його розкішний будинок, раніше сповнений життя й веселощів, перетворився на осередок туги та скорботи. Не стало Тимофія та Орисі, старший син, Юрій, який залишився в козацькій армії, зник — досі від нього не було звісток і навіть здогадок про його долю, і Клесінський вважав його загиблим. А Семен помер, заразившись чумою. Звістка про смерть середнього сина стала для Матвія останнім ударом долі, але найбільш нищівним. Якщо, утративши Орисю, він ще якось тримався, усвідомлюючи свою провину й не даючи волі своєму горю, то смерть сина остаточно доконала чоловіка, відкрила браму його темної душі, випустивши з неї скорботу та каяття.

Тільки втративши Семена, Матвій чітко усвідомив, як сильно він любив усіх трьох синів, які вони дорогі йому, навіть попри всі їхні вади. «Чому я був таким сліпим? Чому гординя й користолюбство затьмарювали мені розум та виганяли з моєї душі батьківську любов? Що я наробив? Я все життя тиранив синів, принижував їх. А тепер двох із них немає! Господи, що я накоїв?» — гірко думав Клесінський. Але було пізно. Минулого вже не повернеш! У нього залишився тільки слабкий і хворий Михайлик, якого він завжди ненавидів і зневажав. Матвій тягнувся до молодшого сина, адже тепер він був єдиною рідною людиною, яка залишилася. А ще коли чоловік дивився на нього, то бачив покійну Орисю. Адже скільки разів вони сиділи поряд та весело розмовляли і сміялися. Але Михайлик, який завжди мріяв про батьківську ласку, тепер навмисно уникав батька. В очах сина Клесінський бачив презирство, і це завдавало йому страждання. Жорстокий батько занадто пізно розкаявся у своїй черствості до сина.