Ностромо. Приморське сказання

— Який капатас? — з притиском, але рівним голосом перервав його Ностромо. — З капатасом покінчено, його знищено. Нема капатаса. О, ні! Ви вже не зайдете капатаса.

— Годі вже, це по-дитячому! — запротестував лікар, і його співрозмовник раптом заспокоївся.

— Я і справді був як мала дитина, — пробурмотів він.

І коли погляд його знову впав на постать замордованого чоловіка, який висів страхітливо нерухомий, ніби уважно й без нарікань прислухався, Ностромо стиха запитав:

— Навіщо Сотільйо розіп’яв цього бідолаху на дибі? Ви не знаєте? Йому його страх був гіршим за всі тортури. Убити — це я можу зрозуміти. Його муки було нестерпно бачити. Але навіщо Сотільйо його аж так мучив? Він уже не міг нічого розповісти.

— Так, він уже не міг нічого розповісти. Кожна психічно здорова людина це зрозуміла б. Він усе розповів Сотільйо. Але я скажу вам, капатасе, яка тут причина. Сотільйо не повірив у те, що той йому розповів. Принаймні не в усе.

— У що ж тоді він не повірив? Не розумію.

— А я розумію, бо я бачив Сотільйо. Він відмовляється вірити, що срібло пропало.

— Що? — схвильовано скрикнув капатас.

— Це вас приголомшує… так?

— Чи маю я розуміти, сеньйоре, — Ностромо перейшов на обачний і, так би мовити, насторожений тон, — що Сотільйо думає, ніби срібло якимось чином врятовано?

— Ні, ні! Такого бути не може, — переконано заперечив лікар, і Ностромо крекнув у темряві. — Такого бути не може. Він думає, що зливків уже не було на баркасі, коли той затонув. Він певен, що їх відправка в море — то все вистава, розіграна спеціально для того, щоб обдурити Ґамачо та його гвардійців, Педріто Монтеро, сеньйора Фуентеса, нашого нового Gefe Político, а також його самого. Але не такий-то він, мовляв, дурень.

— Таж у нього не всі вдома. Він — найбільший кретин, який лише називав себе полковником у цьому царстві зла, — гаркнув Ностромо.

— Він не дурніший за багатьох розсудливих людей, — відказав лікар. — Він переконаний, що срібло можна знайти, бо палко бажає ним заволодіти. А ще боїться, що його офіцери збунтуються проти нього й перейдуть на бік Педріто, з яким він не насмілюється ані битись, ані домовлятись. Розумієте, капатасе? Йому нема чого боятися їхнього дезертирства, поки залишається надія на те, що звідкись вигулькне отой величезний скарб. Я поклав собі за мету підтримувати цю саму надію.

— Ви? — обережно перепитав капатас карґадорів. — Що ж, чудово. І як довго ви збираєтеся її підтримувати?

— Поки зможу.

— Що це означає?

— Можу вам сказати точно. Поки я живий, — затято промовив лікар. Тоді в кількох словах розповів про історію свого арешту та обставини звільнення. — Коли ми з вами зустрілись, я сáме повертався до того недоумкуватого мерзотника, — закінчив він.

Ностромо слухав дуже уважно.

— Тож ви вирішили піти на вірну смерть, — процідив він крізь зуби.

— Можливо, мій славний капатасе, — роздратовано відказав лікар. — Ви ж тут не єдиний, хто може поглянути в очі лихій смерті.