Необхідні речі

«Якась дівчинка зі школи втюрилася в нього й підкинула записку в машину. Оце й усе. Вона навіть не насмілилася залишити лист на панелі приладів, де його одразу було б видно».

– Він не буде проти, якщо я відкрию, – вголос сказала Саллі й відірвала один край листа рівною стрічкою, яку відправила в попільничку, де ніколи ще не опинялося жодної цигарки. – Увечері гарно з цього посміємося.

Вона перевернула конверт, і в долоню випало роздруковане фото «Кодак». Саллі побачила, що на ньому, і серце на мить стрепенулося. Тоді хапнула ротом повітря. Яскрава червінь наповнила щоки, долоня припала до рота, який зморщився в маленьку перелякану літеру «о».

Саллі ніколи не була в «Захмеленому тигрі», тому не знала, що саме він слугує тлом, проте вона була не зовсім невинна. Вона надивилася вдосталь телевізора й побувала на достатній кількості фільмів, щоб розпізнати якийсь бар. На фотографії чоловік і жінка сиділи за столиком, здається, в кутку (зручному кутку, наполягав розум) великої кімнати. На столі стояли глечик пива й два «пілзнерівські» бокали. Навколо й позаду них сиділи інші люди за іншими столами. Позаду виднівся танцмайданчик.

Чоловік із жінкою цілувалися.

На ній був блискучий светр, що відкривав животик, і спідниця, здається, з білого льону. Дуже коротка спідниця. Чоловік фамільярно тримав одну руку в неї на талії. Інша перебувала насправді під її спідницею й піднімалася дедалі вище. Саллі бачила обриси трусиків.

«От лярва мала», – подумала Саллі з лютим переляком.

Чоловік сидів до фотографа спиною, Саллі бачила лише його підборіддя й вухо. Але було видно, що він дуже мускулистий і що його чорняве волосся підстрижене під строгий і короткий «бобрик». На ньому була блакитна майка – із тих, які вдягають для того, щоб похизуватися м’язами, – і блакитні спортивні штани з білою смужкою збоку.

Лестер.

Лестер, досліджує ландшафт під спідницею тієї лярви.

«Ні! – проголосив її розум із панічним запереченням. – Це неможливо! Лестер не ходить по барах! Він навіть не п’є! І він нізащо не поцілував би іншу жінку, бо любить мене! Я це знаю, бо…»

– Бо він так каже.

Власний голос, очамрілий і млявий, шокував її ж вуха. Саллі хотілося зіжмакати фотографію й викинути з автомобіля, але цього не можна робити – хтось може знайти її, і що ж тоді будуть думати?

Вона знову схилилася над фотографією, роздивляючись її уважними ревнивими очима.

Голова чоловіка прикривала жіноче обличчя майже повністю, проте Саллі бачила її брови, кутик одного ока, ліву щоку й лінію щелепи. Що важливіше, вона бачила, що темне волосся в жінки спадає короткими космами «шеґ», а лоб устеляє рівна гривка.

У Джуді Ліббі темне волосся. А ще в Джуді Ліббі короткі косма і лоб устеляє гривка.

Ти помиляєшся. Ні, навіть гірше – ти божевільна. Лес розійшовся з Джуді, коли вона покинула церкву. А тоді вона поїхала. У Портленд, чи Бостон, чи ще куди. Це в когось таке збочене й лихе розуміння жартів. Ти ж знаєш, що Лес нізащо би…