Твори [Том 2: "Наше серце"; "Сильна, мов смерть"; "Пампушка"; "Дім Тельє"; "Два приятелі"; "Пригода Вальтера Шнафса"]

— А що, як піти пішки? — сказав Луазо.

Граф знизав плечима:

— Та що ви! По такому снігу? З нашими дружинами? Крім того, за нами відразу ж пошлють погоню, впіймають за десять хвилин і віддадуть, як полонених, на поталу солдатам.

Це була правда. Усі замовкли.

Жінки розмовляли про туалети; але деяка вимушеність, здавалося, роз’єднувала їх.

Раптом у кінці вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, вирізнялася його висока постать, що нагадувала осу в мундирі; він ішов, розчепірюючи ноги, особливим кроком, властивим військовому, який боїться забруднити старанно начищені чоботи.

Він вклонявся, коли проходив повз жінок, і презирливо глянув иа чоловіків, у яких все-таки вистачило почуття власної гідності для того, щоб не привітатися, хоч Луазо й потягнувся був спочатку до свого капелюха.

Пампушка почервоніла по самі вуха, а три заміжні жінки відчули глибоке приниження від того, що цей солдафон зустрів їх у товаристві дівки, з якою він так зухвало обійшовся.

Тоді заговорили про нього, про його достать і обличчя. Пані Карре-Ламадон, яка знала багатьох офіцерів і добре — таки розумілася на них, вважала, що цей не такий уже й поганий; вона навіть пошкодувала, що він не француз, бо з нього міг би вийти чудовий гусар, який, без сумніву, зводив би з розуму всіх жінок.

Повернувшись додому, вони не знали, що далі робити, і навіть почали обмінюватись ущипливими словами з най-незначніших приводів. Мовчазний обід тривав недовго, а потім усі пішли спати, щоб якось згаяти час.

Коли другого дня мандрівники спустилися вніз, у всіх на обличчях була втома, а на серці злість. Жінки ледве говорили з Пампушкою.

Задзвонили до церкви. Це мали відбутися хрестини. У Пампушки була дитина, яка виховувалась в Івето у селян. Вона бачилася з нею хіба що раз на рік і ніколи про неї не згадувала; але думка про немовля, яке збираються хрестити, викликала в її серці несподіваний, жагучий приплив ніжності до власної дитини, і їй захотілося неодмінно побувати при обряді.

Як тільки вона пішла, всі перезирнулись, потім зсунули стільці ближче один до одного, почуваючи, що настав нарешті час щось вирішити. Луазо раптом осяяло натхнення: він порадив запропонувати офіцерові затримати саму тільки Пампушку й відпустити всіх інших.

Пан Фоланві погодився виконати доручення, проте майже зразу ж повернувся. Німець, знаючи людську натуру, виштовхав його за двері. Він мав намір тримати всіх до того часу, поки його бажання не буде вдоволено.

Тоді плебейська натура пані Луазо розгорнулася на всю широчінь:

— Не сидіти ж нам тут до смерті! Вже колиця паскудниця займається таким ремеслом і робить це з усіма чоловіками, яке ж вона має право відмовляти кому б то не було? Скажіть, будь ласка, в Руані вона тягалася з ким завгодно, навіть з візниками! Так, пані, з візником префектури! Я напевне це знаю, — він вино купує у нас. А зараз, коли треба визволити нас із скрутного становища, вона ще маніжиться, ця дівка!.. По-моєму, офіцер поводиться ще дуже пристойно. Можливо, він давно вже нікого не має і, звісно, віддав би перевагу кому-небудь з нас трьох. Але він все-таки вдовольняється тією, що належить кожному. Він поважає заміжніх жінок. Подумайте тільки, адже він тут хазяїн. Йому досить сказати: «Я хочу!» — і він з своїми солдатами може силоміць оволодіти нами.