Поліція

Мікаель зупинив її руку.

Вона зітхнула:

— Гаразд. Давай розповідай, що ти задумав.

— Потрібно створити загрозу його життю. Дуже достовірну.

— А навіщо загроза? Чому відразу не позбавити його життя?

Мікаель засміявся і не міг зупинитися, аж поки не збагнув: вона говорить серйозно. І їй навіть часу на роздуми не знадобилося.

— Тому що… — почав Мікаель твердо, не відводячи від неї очей, намагаючись бути тим величним Мікаелем Бельманом, який щойно виступав перед слідчою групою.

Він намагався придумати відповідь, але вона його випередила:

— Бо ти на таке не здатен. Давай подивимося, що там написано в «Жовтих сторінках» у розділі «Активна допомога в легкій смерті». Ти накажеш скасувати поліцейську охорону, пославшись, ну, скажімо, на хибне використання ресурсів або що-небудь у тому ж дусі, а потім до пацієнта несподівано навідаються «Жовті сторінки». Я маю на увазі — несподівано для нього. А взагалі, ти можеш відправити свою тінь, Бівіса. Трульса Бернтсена. За гроші він зробить усе, хіба ні?

Мікаель здивовано похитав головою:

— По-перше, охорону виставив начальник відділу вбивств Гуннар Хаген. Якби пацієнт помер відразу після того, як я скасував наказ Хагена, моїй репутації це, м’яко кажучи, не пішло б на користь. А по-друге, ми нікого не вбиватимемо.

— Послухай, хлопчику мій… Ніхто з політиків не кращий за своїх радників. Отже, для того, щоб досягти вершини, їм необхідно оточувати себе людьми, розумнішими за самих себе. Я починаю сумніватися в тому, що ти розумніший за мене. Передусім — ти не можеш упіймати отого вбивцю поліцейського. А на додачу ще й не знаєш, як розв’язати проблему з людиною, що лежить у комі. І коли ти відмовляєшся мене трахнути, я мушу запитати себе: «А нащо він узагалі мені потрібен?» Можеш відповісти на це питання?

— Ізабель…

— Схоже, що ні. Отож слухай мене, ми чинитимемо так…

Він міг тільки захоплюватися нею. Було у ній щось контрольоване, холодно-професійне і водночас ризикове і не-передбачуване, через що колеги в її присутності вважали за краще сидіти на краєчку стільця. Вони не розуміли, що створення відчуття невпевненості — частина гри Ізабель Скоєн. Вона була з тих, кому за короткий час вдавалося стрибнути далі і вище за інших, із тих, хто у разі падіння падав нижче і гірше за інших. Мікаель Бельман не просто упізнавав в Ізабель Скоєн себе — вона була утрируваною копією його самого. А найцікавішим було те, що замість того, щоб тягнути його за собою, вона примушувала його ставати обережнішим.

— Поки пацієнт не опритомнів, ми нічого не робитимемо, — сказала Ізабель. — Я знаю одного анестезіолога з Енебакка. Дуже підозрілий тип. Він забезпечує мене пігулками, які я, будучи політиком, не можу купити на вулиці. Він, як і Бівіс, за гроші зробить майже усе. І що завгодно за секс. До речі.

Вона всілася на край письмового столу, підняла і розвела в сторони ноги і розстебнула ґудзики на його штанах одним легким порухом. Мікаель міцно схопив її за зап’ястя: