Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
Те, що читав Скуркіс, було від початку мертве. Та вона забороняла собі це визнавати. Вслухалася. Шукала красу і сенс…
Урешті-решт, він же їх таки написав. У нього була потреба, і він зміг — по-своєму, по-чоловічому, поетам-жінкам завжди непросто зрозуміти поетів-чоловіків… А я нині знову читала «Хмару» і «Поему про час». Хороші вірші. Але ж «Поемі» п’ять, а «Хмарі» вже майже вісім років. А речі, вистраждані та вимучені — невипадкові синоніми з оманливо протилежним змістом — за останні місяці перед фестивалем, не читала (і не читатиму!) нікому…
Тим часом вони шаснули у вуличку, що її, немов старовинне намисто з чорної яшми, унизували однакові аркові прорізи. Віра впізнала місце: хостел був десь тут, в одному з них, але вона ніколи б не визначила, де саме. Відчула вдячність до Скуркіса, який саме замовкнув і після паузи буденно запитав «то як?» — і відповіла майже щиро:
— Дуже гарно… Дякую, Жоро.
Вони перетнули довгу арку, спустилися кількома вузькими сходами з розсохлими різьбленими бильцями. В хостелі було порожньо, за стійкою світилася настільна лампа в абажурі з потертої тканини, але не було ні господині, чепуристої бабці з бузковим волоссям, ні її дочки, ні сміхотливої онуки, які зазвичай змінювали одна одну на посту. Пожильців теж не було. Всі теперішні мешканці так чи інак були причетні до фестивалю — і, вочевидь, так рано повертатися не збиралися.
Віра намацала ключ (добре, що він у неї, бо мало не віддала Аґлаї), трохи поморочившись, таки впоралася з замком, увімкнула світло й обернулася, щоб попрощатися з Скуркісом.
Але він увійшов за нею. Роззирнувся і сів на одне з трьох ліжок, застелених пістрявими етнічними ліжниками.
— Запар, Вірусику, чаю.
— Добре, але ж ти запізнишся.
— Начхати.
Глянула на нього спантеличено. Скуркіс відкинувся на Катиному, здається, ліжку, лопатками до грубого килима на стіні, й зараз напівлежав, широко розчепіривши ноги.
— Я не піду. Теж мені радість — читати для хлопчиків і дівчєт, які сидять і ремиґають… і для буцімто колег, які вважають тебе нікчемою. Лише ти, Віронько, мене розумієш. Іди сюди.
Озирнулася, тримаючи в руках кип’ятильник:
— Що?
— Іди до мене.
Кімната була малесенька, тісна, скринька на три кроки вільного простору, і йому навіть вставати не довелося — так, ледь-ледь звестися, — щоб упіймати за лікоть, шарпнути, притягнути до себе; Віра ледве втримала рівновагу, зробила два мимовільних кроки, кип’ятильник загойдався на проводі, наче дзвоник. Від Скуркіса тхнуло невипраним після потяга светром і цигарковим димом. Він перехопив руку, ледь обійняв за талію, і Віра шарпнулася, намагаючись випручатись, вирватися:
— Жоро! Відпусти!
— Яка ж ти!.. Я розумію — виховання, порода. Але ж ти сама хочеш, я ж бачу… сама…
— Ти збожеволів?!
— Перестань. Та що ж ти…
Вона віддерла від себе його пальці, немов якихось волохатих ворушких морських істот, скочила, відсахнулася якнайдалі — до щільно зачиненого вікна, в якому вранці на рівні очей золотавилося на бруківці опале листя, а зараз із непевної мли проступало лише її відображення. А слід було навпаки, до дверей, і відразу тікати, в хостелі ж нікого, кликати на допомогу марно, Боже мій, Жора Скуркіс, ми ж вічність знайомі, що за дика ситуація, мені п’ятдесят сім років…
— Жоро, я літня жінка. Я тобі за матір… тобто, звісно… я набагато старша за тебе!
Скуркіс покрутив долонею, роздивляючись, як червоніють басамани, потім потягнувся на ліжку, мов величезний кіт, і пружно, мало не стрибнувши, звівся на ноги. Віра втиснулася попереком у холодне, аж крижане підвіконня. Яка маячня. Який жах…
— Отже, люба, ми з тобою трагічно розминулися в часі, — він на крок відступив і широко посміхнувся, взявшись за клямку. — На добраніч… На біса тоді, цікаво, по фестивалях волочитися?.. — промимрив він уже десь далеко в коридорі, гуркітливо піднімаючись кам’яними сходами.
Віра ще довго стояла біля вікна, завмерла, застигла, мов комаха, скорившись дії млистого холоду, що йшов звідтіля.
Потім перестелила ковдру на Катаному ліжку.
Підняла з підлоги кип’ятильник.
Набрала в горня води.
І аж тоді заплакала — про все на світі.
— Ви не є членом жодної письменницької спілки і ніколи не належали до жодних літературних груп. Чому?