Гнів Перуна
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Гнів Перуна». Краткое содержание книги:
Філософ-мислитель — автор «Повісті врем'яних літ» — через запаморочливу товщу часу шле нащадкам думку про ущербність народу, котрий не знає історії свого роду.
Але ця книга — не тільки і не стільки погляд в минуле. Ця книга більше про сьогодення. Мандруючи сторінками книги читач весь час буде ловити себе на думці, що десь він вже в реальному своєму житті зустрічався з персонажами книги, які, що правда, мають інші прізвища, і з змальованими автором суспільними явищами: той же, що і тисячу років тому, утиск простої людини, ті ж нескінченні чвари можновладців, боротьба за владу, здирництво, захланність, розхитування держави…
Стефан знову смикнув себе за комір ряси. Став навпроти Вишатича. Зморщені обвислі мішечки під очима робили його схожим на якогось великомученика.
— Згоден їхати?
— Згоден, — з готовністю закивав головою Янь. — Але… Всеволод ближче — у Переяславі. Раніше прискочить сюди.
— Треба б йому нагадати заповідь отця Ярослава: «Майте любов між соббю, чада мої», — раптом обізвався той, ледь видимий у кутку чернець. — Мовив Ярослав: «Коли будете в ненависті жити, в распрях і сварах, то погинете самі і погубите землю вітців своїх і дідів своїх».
— Він знає, він чув сії слова сам од князя Ярослава, — кивнув до ченця ігумен. — Це пресвітер наш — Никон.
Янь уклонився в куток.
— Так і передам Ізяславу.
— А ще скажи: чув тії слова від мніха Никона, що колись вітцем його був наречений яко Іларіон. Сю заповідь прийняв з уст помираючого князя і записав у свій пергамен. Вишатич аж підскочив.
— Іларіон… Отець мій стільки сказував!..
— Про що саме?
— Як князь Ярослав висвятив тебе тоді у митрополити… І як війна була… Мій вітець сліпцем повернувся додому…
— Знаю гордого Вишату. Люто гречинів ненавидів.
— А вітець мій і не знав, де ти подівся. Гадав — помер.
— Сховався од світу і блазну[34] в Печерах. Ще по тій війні. Прийняв схиму — відтоді став Никоном. Доживаю свій довгий вік — і заповіді Ярослава стережу…
— Поможи тобі, боже… — Вишатичу здалося, що він зустрівся не з живим чоловіком, а з самою вічністю… З минувшиною, що враз заговорила до нього довірливо, як вітець колись. — Благослови! — Янь упав перед ним на коліна.
— Да пребуде з тобою сила господа бога нашого, — зашепотів над ним отець Никон.
Воєвода повертає назад, як уві сні… Великий Іларіон живий ще… Тож він тепер — Великий Никон… Велемудрий книжник печерський і літописець. Се князь Ярослав Мудрий заховав його в Печери від гніву гречинів. Митрополит Єфрем тоді, кажуть, повсюди винюшкував свого руського суперника, що у своїх проповідях славив народ руський, як рівний серед великих народів, нехтуючи переваги світової християнської держави. Казав Іларіон у «Слові про закон і благодать», що істина божа однаково всю землю наповнила вірою. І жоден народ не може возноситися своєю перевагою в більшій чи істиннішій вірі. Господь бог поставив Русь поряд з іншими просвіченими народами, то значить — із Візантією. Руські князі велеможні владичествують не в худій і в невідомій землі, але в такій, яже відома і слишима єсть всіма кінцями землі!..
Сі гріховні слова Іларіона сіяли гординю у руських князів, не гнули їхні спини перед Царгородом, а відштовхували їх од Візантії. Тому й не бажали визнавати ромейського владарювання на Русі. І народ руський повнився від тих слів своєю значимістю. Іларіон казав у «Слові…»: бог не презрів русичів, привів їх до істинного розуму. Руський народ не зневажив ніяких іних народів і не хулив нічийого звичаю, не творив зрадницької ради, як кого розіп'яти, навпаки — поклоняється розіп'ятому…
Єфрем за сії слова уготував Іларіону спалення на площі, біля Софії.
«Бога бійтеся, царя шануйте!» — учив апостол Павло. Бог на небі єдин, і єдин цар на землі — у святому граді християнському Константинополі. Ніде немає рівного йому. Ніхто не може з ним рівнятись — то гріх!
Але намірам Єфрема не судилося здійснитись. Зник великий Іларіон. Вивідчики принесли різні вісті: одні
запевняли, що Іларіон пішов до волхвів і ті своїми закляттями й чародійством обернули його на вовкулаку чи на дикого вепра. Інші оповідали, що Іларіон пішов у грецьку землю і замкнувся у якомусь монастирі. Ще були звістки, що Іларіон сховався у якомусь руському монастирі. Але в якому? Монастирів тих на величезних просторах Русі з'явилося як грибів після дощу. Вони не визнавали митрополичої влади, в більшості були княжими, а Печерський до того ж — підпирав єдинодержавців-князів супроти посягань Візантії і був недоступний для митрополії.
Слово Іларіона, його сила і воля наповнювали Печорську обитель ще від Ярославових часів. Великий Іларіон, ставши схимником, не переставав бути великим воїном. «Не наводь, господи, на нас напасті спокуси, не предай нас у руки чужих, да не буде прозваний град твій Київ полоненцем, а стадо твоє — прийшлим в землі не свої…» — сія молитва Іларіонова жива й понині.
Київ — да не буде полоненцем!.. Да не буде! Ми ще позмагаємось із тобою, всемудрий і книжно-речистий митрополите Іоанне!..
За якийсь тиждень воєвода Янь зібрався до далеких мандрів. За метушнею, поспіхом і гарячковими розмислами не відразу пригадав, що ще по приїзді від хана Осеня не привітав, як належить, свою осподариню, бояриню Ганну. Гукнув до покоївки.
Килька тої ж миті виросла на порозі. Ніби давно очікувала поклику боярина. Тернини її очиць грали лукавістю. Щоки пашіли так, що рідкі ряботини на обличчі здавалися білими плямимами.
Челядниця була святково вбраною. Чого б це? Червоні мережки на широких білих рукавах вишиванки також, здавалося, яскріли визивно й заклично. Янь закліпав очима: поверх тієї сорочки Килька натягла безрукаву багряну сукню з грецької вольниці[35]. Ту, що він колись дарував своїй жоні.
— Де… бояриня?
Килька зав'юнилась гнучким станом, повела чорною бровою.
— Богу молиться. Де ж іще?
— А ти пощо… так вирядилась?
— Боярин мій приїхав — свято для мене! — Килька пестливо провела долонями по своїх крутих стегнах, облизала спраглі губи.
— А сукню… де взяла? — вже не так суворо, скоріше з подивом прискіпувався Янь.
— Бояриня пожалувала. За вірну службу. Хі-хі-хі!
— Що… за служба? — насторожився воєвода.
— Килька уміє служити, тому вміє і мовчати, осподарю мій! — покоївка склала руки на грудях.
Яня немов ґедзь укусив. Одним стрибом кинувся до челядниці» щосили трусонув за плечі.
— К-кажи, с-суко! Пощо крутиш хвостом? Забула, чий хліб їси?
— Хіба я… що?.. Я нічого не робила? Хіба знаю, куди бояриня щоденно їздить? Потай їздить! Мене з собою не бере. Нікого не бере… Кажуть… волхвує… з Чорнобогом знається, кажуть люди. А я думаю — із ченцем отим… Нестором… Видний такий собою. В Печерах живе…
Янь відштовхнув од себе Кильку, витер руки об поділ сорочки. Половецьке відроддя нечисте! Що меле про його бояриню? З волхвами!.. Нестором… Який іще такий Нестор?..
Килька від образи схлипувала, губи її тремтіли.
Янь метнувся з хоромини, розчинив двері божниці. За столом, розстеливши під руку сувій нового пергамену, сиділа Гайка. Водила пальцем по рядках. Свічка в світильнику вже догорала.
Спокійно-сумовитим поглядом стріла настороженого воєводу. Для неї він так і лишився воєводою. Мужем не став.
Янь розгублено гасив ув очах свою лють і сполоханість. Вихолоджував душу лагіддю її схудлого, втомленого обличчя. Але ж… таки ліпосна його жона! Серце його, як і колись, враз затерпло, зустрівши запитливий погляд її великих сірих очей під темними віями.
Ге, Яню, їздиш, колесиш по землях далеких, а для кого славу добуваєш? Де чада твої, де нащадки роду твого? Брат Путята, той, бач, усю славу роду і перехопить.
Але воєвода Янь не міг ні в чому дорікнути свою бояриню.
Знав за собою вину. Та сподівався на диво. Гадав, здорова кров смердової дочки переборе його худосилля. Проросте в ній його сім'я.
Бачив тепер — помилився. Себе дурив намарними надіями, її душу скалічив. Не колише дітей його жона, а, як тая черниця, книги та пергамени вичитує… За сим і спливають її літа…
Гостре відчуття власної провини перед жоною отверезили його.
— Їду я, Гайко.
Вона підвелася з-за столу.
— Знову… Далеко?
— У польську землю.
— За Ізяславом?
Янь стрепенувся. Мовчки відступив назад від мерехтливого світла недогарка.
— Не бійся, не скажу нікому, — заспокоїла його.
— Ігуменя Анна буває у нас?
— Давно вже не було.
— Угу…
Що він хотів сказати? Щось добре, зичливе хотів сказати своїй Гайці, але не знав що. Ага… Про що се Килька натякала? В його серці продралась злість.
34
Блазн — спокуса, принада.
35
Вольниця — вовняна тканина.